«Підкорювачки бізнесу» — це подкаст, присвячений жінкам-підприємицям, які досягають успіху в бізнесі, долаючи виклики повномасштабного вторгнення та суспільні стереотипи. Це спільний проєкт Громадського радіо та громадської організації «Український центр сприяння інвестиціям та торгівлі», створений за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України».
Гостя — Єлизавета Діденчук, засновниця українського бренду жіночого одягу з морським вайбом LiSolodka.
Анастасія Багаліка: Розкажіть історію створення вашого бренду.
Єлизавета Діденчук: Це доволі банальна історія багатьох дівчат, з ким стикалася у бізнесі, — декретна відпустка. Народилася дитина, з’явилося трішки більше часу і бажання щось створювати. Я почала реалізовувати ідею, яку мала вже давно. Раніше працювала стилістом і завжди мріяла про власний бренд одягу. Під час декретної відпустки вирішила, що можна ризикнути. Узяла рівно 1000 гривень, закупила трішки тканини й пакувальних матеріалів. Знайшла дівчат, які будуть відшивати моделі й запустила мінілінійку з 5 одиниць літніх костюмів.
Варто додати, що тоді в мене ще був досить маленький блог в Instagram. Усього 3,5 тисячі підписниць, але доволі теплої дівчачої аудиторії, яка мене в усьому підтримувала. Я випустила ці кілька моделей одягу, повідомила підписницям, що запускаю свій бренд. Тоді мені це здавалося суперрішучим масштабним кроком. Звичайно був страх, що мою ідею не сприймуть і нічого не вийде. Але буквально за один-два дні все було розпродано, і надходили передзамовлення. Я була трішки шокована таким ефектом.
Я за освітою філологиня німецької та англійської мов. Тож мала дуже багато знайомих, які виїхали за кордон навчатися чи працювати. Отже, дуже багато замовлень розлетілося по всьому світові: США, Гонконг, Швейцарія, Німеччина та інші країни. Тоді це вже стало схоже на бізнес, а не просто авантюру. Довелося вивчати та налаштовувати бізнес-процеси. Улітку 2019 року я ще придивлялася і розбиралася, що до чого. 2020-2021 роки на тоді були піком розвитку. Ми відкрили додаткові напрямки роботи: корпоративний, чоловічий одяг, нові колекції жіночого вбрання. Переважно працювали локально на місто Маріуполь, але поступово виходили й на решту українського ринку. У нас було своє невеличке виробництво. На літо 2022-го планували його масштабувати. Мали ще купу інших додаткових планів, але, на жаль, трапилося 24 лютого, після чого все змінилося.
Ірина Титарчук: І все ж таки на початку, коли ви, можливо, і не очікували, що піде так багато замовлень, як вам вдавалося поєднувати материнство і бізнес? Чи не доводилося обирати, як багатьом жінкам зараз кажуть: сім’я або бізнес?
Єлизавета Діденчук: Розповім передісторію, як я до цієї ідеї поверталася кілька декілька разів, але завжди щось зупиняло. То час не той, то навчання, то робота. І на ту мить, коли я вже була у декретній відпустці, все ж таки вирішила, що хочу спробувати. Я не знайшла великої підтримки серед своїх близьких людей.
Коли я відшила свою, скажімо так, мініпартію одягу, то вирішила, що сімейний бюджет не буду чіпати. Це були якісь заощадження, «дитячі» гроші. 1000 грн на ту мить — це було прямо дуже мало в межах бізнесу. Близькі побачили цю партію і сказали: «Лізо, розуміємо, що тобі трохи нудно в декреті, але от трішки треба почекати, дитина піде в садочок, і тоді розберемося». І в мене через мою лідерську позицію пішов реактивний опір. Може, для когось така непідтримка стала б фатальною, та в мене все було навпаки.
Ірина Титарчук: Всупереч…
Єлизавета Діденчук: 100%. І ось там вже не було якихось бар’єрів та обмежень. Дитина була 24×7 зі мною. Сказати, що це було легко, ні, і ніколи не буде легко поєднувати бізнес та материнство. Можна знаходити гармонію, балансувати, просити про допомогу, і це правильно, але все одно нелегко. Дитина була завжди зі мною: коли я їздила до кравчині, обирала тканини, відправляла замовлення, мала зустрічі. Я завжди жартую, що від початку була в партнерстві з нею, а не працювала сама. Щось доводилося скасовувати, десь підлаштовувати під її режим.
Сказати, що хтось допомагав? Ні, ніхто не допомагав, бо від початку сказали, що це не дуже гарна ідея і не треба цим узагалі займатися й витрачати на це час. Я намагалася поєднувати: бути й там, і тут. Вкладала дитину, в цей час щось писала. На вихідних просила, щоб хтось посидів з нею. В мене не було ні няні, ані допомоги від бабусь чи дідусів. Чоловік зранку до вечора був на роботі, я зранку до вечора — з дитиною. Лише моє супервелике бажання чогось досягти було рушійною силою.
Анастасія Багаліка: Я от все ж таки дивуюся, що справді можна зробити в бізнесі на тисячу гривень…
Єлизавета Діденчук: Багато чого, дівчата.
Анастасія Багаліка: А саме?
Єлизавета Діденчук: Звісно, якщо бюджету немає, то не розгуляєшся. З іншого боку це вчить дуже класно розподіляти гроші й розуміти раціональність витрат. Ти розумієш: окей, в мене наразі є 1000 гривень. Що я можу на них зробити? Тканина принципова у бренді одягу? Так. Пошив принциповий? Так. Робота кравчині? Так. Пакування? Окей, на ту мить я прекрасно розуміла, за це я можу бути вдячна соціальним мережам, що загальний візуал дуже-дуже важливий. Не просто пакетик якийсь, а так, щоб людина отримала емоцію, відкриваючи його.
Відповідно я зрозуміла, що моїх грошей вистачить на 10 пакувань. Це буде крафтовий папір, до прикладу, якісь стрічки, мотузочки. Окей, скільки буде коштувати робота? Стільки. На скільки нам вистачає? На стільки. Відшили, спробували. І в цілому, я можу сказати, що на той момент я йшла інтуїтивно. Мені здавалося, що це буде правильно.
І потім уже у процесі, коли я почала проходити різні навчання, знайшла там підтвердження своїм діям у тому, які тести чи взірці ти робиш, як закуповуєш сировину та інше. По факту грошей вистачило, щоб відшити 5 костюмів. Це були топи та шорти з льону. Плюс робота кравчині, пакування. Усе. Це був максимум, який я могла собі тоді дозволити. Попросила допомоги, єдине, у сестри, щоб вона мені зробила логотип за можливості безплатно.
Дуже класна порада: якщо у вас є можливість попросити у когось про допомогу безоплатно, не знецінюючи при цьому роботу людини, і вона готова піти назустріч, то скористайтеся цим. Багато людей говорили мені: «Лізо, я хочу тобі допомогти: зроблю репост, замовлення, напишу відгук».
Ірина Титарчук: Що змінилося в бізнесі з початком повномасштабної війни у 2022 році? Наскільки він є конкурентоспроможним?
Єлизавета Діденчук: Маріуполь не завжди був на межі лінії фронту, тобто ми розуміли, що такі ризики є, бо війна почалася для нас набагато раніше, з усім тим, 24 лютого 2022 року перевернуло все з ніг на голову. На моє щастя, нам вдалося виїхати з міста прямо в той день. У нас не було якогось прорахунку наперед, що взяти з собою. В офісі була нова партія готових замовлень, тканини.
Я завжди розповідаю цю історію, і смішно, і грішно. Забрала 120 коробок пакувальних матеріалів. Мене запитають: «А там були речі?» Ні, був просто якийсь папір, я його витягла, й узяла з собою праску. Навіщо мені побутова праска? Я не знаю. Я вийшла з офісу з тими коробками й праскою й пішла собі далі.
Після 24 лютого в нас все помножилося на 0. Ми релокувалися на Закарпаття, бо туди переїхав офіс чоловіка. І там ми залишилися. Спочатку навіть не знали, чи будемо щось відновлювати. Від бізнесу залишилася сторінка в Instagram, 120 коробок, праска. І на цьому — усе. Наш сайт теж ліг, і ми не змогли його відновити. Усі залишилися у блокаді на той момент. Було декілька «прильотів», офіс, як і виробництво, повністю згоріли. Вивезти щось надалі уже було неможливо. Але десь після травня почали виїжджати люди, які проживали в Маріуполі. Наші клієнти, зокрема і гуртові, ті, що робили корпоративні замовлення, які є окремим каналом продажу.
Вони почали писати нам, що вони хочуть придбати наш костюм, що наші речі їм допомогли це усе пережити. Одна клієнтка писала: «Лізо, я коли втікала, схопила лише твою сукню, чоловік мене запитував, навіщо тобі сукня, а я її винесла, бо то було найдорожче». Завдяки тим сентиментальним повідомленням ми зрозуміли, що нам треба відновлювати бізнес.
При цьому дуже великий відсоток наших клієнтів або загинули, або залишилися в окупації. Є певна частина людей, з якими ми втратили зв’язок. Частина клієнтів виїхали за кордон. Ми зрозуміли, що дуже мало людей, з якими ми працювали, залишилися в Україні. Тобто фактично треба починати все з початку, як в старі добрі часи — тисяча гривень і погнали! Я, звісно, гіперболізую. Почала знаходити на аутсорсі виробництва, кравчинь, дізнаватися, хто працює, хто ні. Але те, що ринок змінився, це 100%. 2020-2021 роки й зараз — це дві різні аудиторії.
Змінюється курс долара, відповідно стрибають ціни, змінюються потреби споживачів. Раніше я брала консультацію і запитувала, чи варто розвивати бренд одягу, бо їх дуже багато. Мені відповідали: «Лізо, люди завжди будуть одягатися, їсти, лікуватися, стригтися, тому все залежить виключно від тебе і від того, як ти будеш заповнювати цю нішу, що ти будеш пропонувати, наскільки це буде ексклюзивне. Те, що конкурентів багато, це 100%. Те, що все залежить від тебе, від того, що ти даєш людям, теж 100%. І відповідно від дій, які ти робиш, що ти робиш для того, щоби просувати свій бізнес». Якось так.
Читайте також: «Українці почали ставитися до локальних продуктів з повагою» — Анастасія Аргунова
Анастасія Багаліка: Коли зважились на повернення, що робили і як? Це фактично був бренд з історією, яку вже неможливо відтворити й повторити, тому що й інше місце, і інші клієнти, інші люди тощо. Той досвід, який є у брендів, у бізнесів, які постраждали через війну, він дуже сильно теж змінює, мабуть, ставлення?
Єлизавета Діденчук: По-перше, прийшли до розуміння того, що потрібно відновлювати роботу бренду. Найголовніше та найважче було ухвалити це рішення. Після того, як зрозуміли, який бюджет є наразі, хто на зв’язку і в доступі, хто може допомогти й кого потрібно шукати почали оцінювали сили, які маємо. Почали з мінімуму — вивчати попит.
Ми подивилися на те, що питають клієнти й те, що до нас доносить сарафанне радіо. Зрозуміли, що, до прикладу, потрібні муслінові сукні. Ми розуміємо, що вони можуть бути актуальними. Також костюми спортивного характеру, худі, джогери. Почали відновлювати лекала, шукати тканини, запускати моделі.
Перший етап був — відновити виробництво. Знову ж таки пропрацювати й знайти ту якість, яка була раніше. Знадобилося 10 спроб, щоб з 11-ї знайти «своїх» людей, «своє» виробництво.
Наступний етап — починати просуватися. Ми жили під девізом «Пережити зиму 2022». Пережити так, щоб, по-перше, заплатити зарплату дівчатам, які працюють. По-друге, так, щоб не було великих пауз у роботі бренду типу: «Дівчата, так ми відновлюємося, але повернемося з одягом через рік». В блекаути було важко працювати. Кравчині кроїли під ліхтарями, бігали по 10 разів на «Нову пошту», щоб відправити, бо вона постійно зачинялася через повітряні тривоги. Але нічого, пережили, як і всі інші українці.
Навесні 2023 року ми почали активний процес ребрендингу, бо ви дуже влучно сказали, що почалася зовсім інша історія. Від старого бренду в нас залишилася лише назва, певний відсоток клієнтів і розуміння того, що працювати по тих самих структурах і правилах буде недостатньо. Ми почали змінювати концепцію бренду, його ДНК, дивитися, які сенси несемо, як і навіщо. Я тоді дуже активно навчалася і зараз продовжую це робити. Постійний нетворкінг.
Відчуваю велику допомогу і підтримку саме жінок у бізнесі, бо, коли обмінюємося досвідом, то стається суперкрутий метч. CRM, бухгалтери, гранти. Цей обмін інформацією — велика рушійна сила. На диво, люди постійно допомагають. Відбувається обмін енергією й інформацією. Звичайно, є конкуренція, але у трохи іншому форматі.
Ірина Титарчук: Назви, будь ласка, три речі, які є найбільшими викликами в бізнесі, після яких, можливо, ти задумалася все залишити.
Єлизавета Діденчук: Не хочу брехати й розповідати історії, що все класно, бізнес розвивається. Бізнес в Україні, а тим більше під час повномасштабного вторгнення — це «гойдалки»: догори-вниз, догори-вниз.
Найважче було впоратися з тим, що усе втратила. Але ти така сама серед тисячі інших, які в той момент намагаються зрозуміти, що тобі робити зі своїм життям. Де безпечно, де небезпечно, як далі жити, куди податися з дитиною. Немає своїх речей, нерухомості. Є лише ти з наплічником.
Найважче для мене було усвідомити: поки ти розв’язувала ці життєві питання, хтось далі просував свій бізнес досить активно, а наразі ти маєш з ними конкурувати. Нікого не цікавить через що пройшов ти й такі ж люди, які через це проходять. Ти конкурент. Можеш — роби, не можеш — не роби. І ось певний час хотілося сказати: «Люди, я таке пережила». Є ті, хто могли це зрозуміти, але глобально бізнес — це бізнес і нікого не цікавлять твої особисті проблеми. Мусиш іти в ногу з часом.
Другий важкий момент — нерозуміння нових структур і процесів. Раніше ти була в місті, де всіх знаєш, за потреби когось можуть порадити. Тут усе нове: де бути й з ким працювати. Багато відкритих питань лишається і сьогодні. Був певний страх ще раз відкривати виробництво. Вирішила краще попрацювати на аутсорсі, зрозуміти, що і до чого. Присутня певна обережність, з якою буває важкувато.
І третій момент — це те, що розпочинаєш з нуля. І маєш це усвідомити. Ось це дуже важливо. Ти маєш усвідомити, що це не купа клієнтів, а гра тільки починається. Це три найважчі моменти.
По суті від попереднього бренду залишилася лише назва LiSolodka і логотип. І коли минулої весни я прийняла це, то по-іншому почала працювати. Факапи сприймати як етапи розвитку, досвід, ріст. З’явилася сила, яка починає тебе рухати далі, бо ти розумієш, що все можна вирішити.
Подкаст «Підкорювачки бізнесу» створений за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України». Це спільний проєкт Громадського радіо та громадської організації «Український центр сприяння інвестиціям та торгівлі».
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі