Анастасія Багаліка
«Українці почали ставитися до локальних продуктів з повагою» — Анастасія Аргунова
Сьогодні на Громадському радіо розкажемо, як невеликий жіночий бізнес розвиває текстильну промисловість під час війни.
Гості1
«Підкорювачки бізнесу» — це подкаст, присвячений жінкам-підприємицям, які досягають успіху в бізнесі, долаючи виклики повномасштабного вторгнення та суспільні стереотипи. Це спільний проєкт Громадського радіо та громадської організації «Український центр сприяння інвестиціям та торгівлі», створений за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України».
Гостя — Анастасія Аргунова, власниця бренду текстилю для дому та натурального одягу з льону GNIZDO. Бренд заснований 2017 року в Харкові. GNIZDO використовує лише органічні та натуральні матеріали й створює речі у мінімалістичному стилі поза модою та часом.
Про потребу створити відчуття дому в новому місті
Анастасія Багаліка: Розкажіть, як ви прийшли до рішення відкрити власний бізнес у 2017 році.
Анастасія Аргунова: Насправді, я думаю, що більшість локальних класних брендів починається з того, що людина не знайшла на ринку те, що шукала, і вирішила це створити власноруч. Так було і в нашому випадкові.
У 2017 році ринок постільної білизни мав вигляд турецьких комплектів з трояндочками й візеруночками. Всі вони були абсолютно «неікеївськими» за стилем. Ми вирішили просто для себе пошити кілька лаконічних комплектів з натуральних матеріалів за адекватною ціною.
Ми вивчили характеристики багатьох матеріалів і я закохалася в льон відразу після глибшого знайомства. На той момент вже було кілька брендів, які випускали лляну постільну білизну. Я була нестримною у своєму бажанні, тому вирішила, що попри те, буде чи ні узагалі на це попит, створити перші комплекти саме постільної білизни з льону.
Але якщо говорити про більш філософське підґрунтя, то чому, власне, «Гніздо»? У 2014 році я була змушена переїхати з Луганська до Харкова. І в мене була сакральна потреба створити своє. Я реалізувала своє домашнє гніздечко в матеріальній, але незвичній формі. Відбувся брейнстормінг стосовно неймінгу. Я хотіла підібрати українську, але при тому сучасну назву. З того часу бізнес — це моє гніздо, яке продовжує будуватися хай би де я була і як мені велося.
Анастасія Багаліка: Ви згадали, що тоді ринок був іншим, і такої мінімалістичної, сучасної білизни практично не було, а ви саме на цей сегмент і орієнтувалися. Розкажіть чому.
Анастасія Аргунова: Білизни в скандинавському дизайні було мало. Я вирішила пошити однотонний комплект для себе і ми побачили зацікавленість людей до цієї ідеї. Насправді GNIZDO було одним із флагманів такої білизни. Зараз уже багато брендів різних цінових категорій шиють подібну білизну з льону, бавовни та інших тканин, але ця мода була започаткована нами й ще кількома брендами.
У той час люди думали, що гроші треба витрачати на те, що зовні — до прикладу, на одяг, а те, що всередину в дім, це не так вже й важливо. Я рада, що за ці роки ставлення клієнтів змінилося і вони хочуть купувати для себе лаконічну якісну білизну.
Звідки в Україні льон
Ірина Титарчук: Якщо говорити про саму сировину, то основною зоною для вирощування льону є все ж таки південні області України. Як ви обираєте постачальників і від яких постачальників доводиться відмовлятися через війну?
Анастасія Аргунова: Дуже влучне питання. Напевно з ним зіткнулася абсолютно вся легка промисловість особливо з початком повномасштабного вторгнення. Зізнаюся: раніше ми використовували білоруський льон. 90% того, що ви бачили з натурального льону на ринку України, було пошито з білоруської сировини.
На жаль, в Україні не вирощують льон. Це не дуже приємний факт, але це так. В радянські часи ми були №2 після Білорусі. Льон вирощували на Волині, бо там підхожий клімат, схожий з білоруським. Але, на жаль, зараз потужності, які збереглися, закуповують сировину з Італії, переробляють і продають її як українську. Є кілька виробників саме текстилю, які це роблять. Але, на жаль, вони за складом не є настільки натуральними, як нам потрібно, тому ми не використовуємо їхню сировину. Лише частково для одягу ми купуємо у них льон.
До війни ми купували льон в Білорусі. Він був гарною альтернативою за ціною та якістю. З початку повномасштабного вторгнення з Білоруссю вже ніхто не працює. Це неможливо навіть в контрабандній формі. Навіть, якби хтось захотів, це просто фізично неможливо. Всі наші постачальники припинили таку співпрацю. На початку війни вони допродавали залишки і якийсь період ми ще протрималися на них. Зараз практично весь льон закуповується або в Туреччині, або в Китаї. Китайський ми теж не використовуємо. Він нам абсолютно не підходить за властивостями й не натуральним складом. А от турецький став гарною альтернативою. Єдине, що досі немає альтернативи саме для постільної білизни. Для домашнього одягу ширина рулону дозволяє використовувати абсолютно весь льон, завезений з Туреччини. На жаль, для постільної білизни її не вистачає, тому постільна білизна поки на паузі, і ми досі шукаємо альтернативу.
Про запит на локальне в українського споживача
Ірина Титарчук: Ви говорите, що не працюєте з Китаєм. Напевно, це впливає також і на ціну. Наскільки ваша продукція сьогодні в такий складний для України час є популярною?
Анастасія Аргунова: У цьому, що відбувається, є один загальний плюс. Люди почали цінувати своє і ставитися до локальних продуктів з повагою. Комплекс меншовартості зник.
Раніше, коли ми зазначали ціну, а ціна на льон справді висока, клієнти могли відповісти: «Я собі краще в Італії куплю». Я їх запитувала, з чого ви взяли, що в Італії краще? Зараз таких питань не виникає. Ми також боролися зі стереотипом, що льон — це нібито сезонний продукт. В усій Європі, навіть в холодних країнах, його використовують увесь рік. Тільки в Україні досі думають, що постіль із льону — холодна.
Ми просто вмовляли скористатися один раз постіллю з льону, і говорили, що після того ви не захочете нічого більше. І до нас поверталися. Насправді, на початках просвітницької роботи було більше, ніж продажів.
Не використовувати синтетику — це і моя власна принципова позиція, і позиціювання бренду. Щодо загалом споживачів, то вони почали розуміти різницю між льоном і поліестером. Вони почали купувати українське з гордістю, задоволенням і розумінням, що допомагають локальному ринку розвиватися.
Про виробництво в ковід і блекаут
Анастасія Багаліка: Розкажіть, як ваше виробництво в Харкові пережило 2017 рік, а потім і уже воєнний 2022-й?
Анастасія Аргунова: У 2017 році бренди робилися дуже часто наосліп. У 2017 році це було щось типу: «А зробімо бізнес! Що нам для цього потрібно? Заведемо інстаграм!». Про сайт взагалі ніхто не думав з дрібних виробників. Далі знайти швачку. Вона справляється, супер. Потім потрібно було вже дві швачки, бо, наприклад, одна захворіла і треба підмінити. Отак поступово ми фактично працювали на аутсорсі, як і більшість в той час.
І тоді це здавалося найкласнішою формулою, тому що ми платили, не маючи великого обороту, за кожну річ окремо. І на початку бізнесу, до речі, це та формула, яка працює. Не потрібно будувати завод, щоб потім шукати, куди продати цеглину. Тому спочатку потрібно пробувати бізнес в різних формах. Потрібно знайти, куди будеш продавати свій товар поштучно, а потім поступово можна розвиватися і масштабуватися.
Тому наше виробництво спочатку мало вигляд аутсорсного. Згодом ми знайшли два цехи в Харкові. В одному відшивали текстиль і постіль, а в іншому — одяг. Це абсолютно різні напрямки, і вони не могли змішувати це між собою. Ми платили або помісячно, або поштучно. Потім вже задумалися про власне виробництво, але настала епідемія COVID-19. Через це ми не могли згруповувати людей, які шили б замовлення і працювали б з нами, тому ми продовжили працювати з аутсорсом.
В певний момент ми вже закупили обладнання для швачок, щоб досягнути потрібного нам рівня якості. При цьому швачки в нас були постійні й естетичні. Досі є швачки, з якими ми працюємо з першого дня. А от розробники, конструювання і далі залишалося на аутсорсі.
З початком війни ми зіткнулися з тим, що в різних містах України була абсолютно різна ситуація. Тоді спрацювала ідея знайти швачок з різних міст України. У нас були швачки у Львові, Чернівцях, Одесі й в Харкові. В блекаут в Одесі могло не бути світла взагалі по дві-три доби або по тижню. Його вмикали на дві години. На ту мить у нас там була швачка. В Чернівцях, наприклад, взагалі не вимикали. У Харкові, якщо вимикали, то за розкладом і швачка розподіляла свій час так, щоб встигнути. Ми розподіляли ту невелику кількість замовлень, яку мали, між ними залежно від того, у кого яка ситуація зі світлом.
Про чоловіків в текстильній промисловості
Ірина Титарчук: Анастасіє, ви перелічили переважно жінок. Чи доводиться вам працювати з партнерами й клієнтами чоловіками? Яким був цей досвід?
Анастасія Аргунова: Так, легка промисловість складається з 70% жінок. І в нас швачки всі жінки. До речі, більшість з них з початком війни були ВПО. Ми їх підтримували. Вони переїхали з Харкова в інші міста. Ми максимально їх підтримували, як могли.
Щодо постачальників особисто я спілкуюся з жінками. Найчастіше в цьому бізнесі менеджерки чи партнерки жінки. Є звичайно сімейні пари, які цим давно займаються, та все ж замовлення переважно приймають жінки, а чоловіки більше займаються складом. Жінкам, на мою думку, легше комунікувати.
Особисто у нас на складі є чоловіки. Дизайнер і директор з виробництва теж чоловіки. Відбувається гарна синергія, коли жінки знають, як цим потрібно займатися, але інколи потребують жорсткої систематизації чи взаємодопомоги. Тоді на допомогу приходять чоловіки.
Якщо не помиляюсь, то у нас 76% клієнтів — жінки. А чоловіки, якщо й купують білизну, то на подарунки — мамам, сестрам й іншим жінкам. Але ми хочемо розширити асортимент і залучити чоловічу аудиторію. Насправді жіночий асортимент можна розширювати нескінченно, а от знайти на ринку базовий лляний одяг від локальних брендів для чоловіків — завдання з зірочкою. Цьогоріч ми будемо працювати саме над чоловічою колекцією.
Читайте також: Можна розповідати, який класний український продукт, однак, якщо він не дієвий, його не купуватимуть — Вікторія Маслова
Повільна мода як еволюція українського споживача
Анастасія Багаліка: Бренд GNIZDO підтримує концепцію Slow Fashion. Розкажіть, що це.
Анастасія Аргунова: Так, ідеться про збільшення терміну життя речі, яку ти носиш. Fast Fashion — це весь мас-маркет. Є тренд, який тримається десь пів року, максимум рік. Ви його купуєте, і через пів року річ стає абсолютно неактуальною. Вам хочеться її викинути чи в ідеалі віддати на перероблення.
Але в нашому розумінні так не повинно бути. Ми виходимо з концепції Slow Fashion, тобто робимо речі поза часом та модою. Фактично — це базові моделі, звісно адаптовані до сучасності, які ви можете носити всюди. Наприклад, наші кімоно ви можете одягти як вечірню сукню, як халат для дому або на пляжі як туніку, тому що льон — універсальний. Ви використовуєте цей одяг так, як це бачите. Так у наших костюмах хтось ходить на каву, хтось гуляє з собакою, хтось їх вдягає під свої аксесуари й виглядає дуже стильно.
Наш одяг про кожного. Річ — це ваше обрамлення. Ви показуєте в одязі насамперед себе, а вбрання лише підкреслює цю індивідуальність.
Речі з льону можна носити набагато довше, ніж поліестер, і вони не втратять своїх властивостей та вигляду.
Власна справа як мотив не здаватися
Анастасія Багаліка: Наостанок розкажіть, будь ласка, як цей бізнес змінив ваше життя? І, можливо, кілька слів для жінок, які думають над тим, щоб відкрити власну справу, розмірковують, зважують це рішення. З власного досвіду радили б починати чи ні?
Анастасія Аргунова: Радила б всім, у кого є сили та потреба це робити, тому що не всім потрібен бізнес. Це факт.
Нам показують в інстаграмі ідеальну картинку результату. Але, на жаль, не дуже часто показують власне шлях, який буває досить нелегким. Особливо спочатку, коли ти тільки намацуєш, ще не знаєш, як дійти до своєї цілі, але дуже хочеш. Мені насправді дуже хотілося ще з дитинства бути дизайнеркою. До дизайнерства я ще не дійшла. Але сподіваюся, що ця мрія теж втілиться. Я роблю усе для того, щоб бути на цьому шляху. Коли я започаткувала бізнес, це було просто хобі, моя друга сторінка в Інстаграмі. І ми прийшли до того, що маємо плани й систему, яка працює. Зараз це дає мені гроші на життя.
До війни я ще мала додаткову роботу. GNIZDO було більше проявом творчості, ніж бізнесу. Але коли ми все систематизували, і замість основної роботи залишилася тільки моя справа, вона дала мені крила і сенси прокидатися кожного ранку, попри усі новини.
Я мусила відправляти своїм клієнтам замовлення і це надихало не впадати в депресію. Тому я усім жінкам, які хочуть робити власну справу, раджу спробувати. Ви дуже швидко зрозумієте, чи можете це робити, тому що більшість бізнесів перестає існувати через один-три роки. І це теж ОК, бо не усім це потрібно. Але ті підприємиці, яким це дійсно потрібно, вже формують ядро українського бізнесу. Зараз найкращий час, тому що є дуже багато інформаційної підтримки від України загалом як від держави. Є гранти, класні ініціативи, як, наприклад, навчання від USAID, які інформують жінок про те, що все реально. Ми всі такі ж звичайні люди. Це не якісь суперчоловіки чи супержінки, а просто люди, які прийшли втілювати свою мрію. Й у кожної з нас вона різна.
Подкаст «Підкорювачки бізнесу» створений за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України». Це спільний проєкт Громадського радіо та громадської організації «Український центр сприяння інвестиціям та торгівлі».
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі
