Коли ми потрапили під обстріл, я думала, це кінець — режисерка про зйомки фільму «Моя війна»

На 50-му Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість» відбулася прем’єра стрічки «Моя війна» французько-української режисерки Маші Кондакової

Ведучі

Анастасія Горпінченко

Коли ми потрапили під обстріл, я думала, це кінець — режисерка про зйомки фільму «Моя війна»
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/11/hr-po_subotah-2021-11-27_kondakova.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/11/hr-po_subotah-2021-11-27_kondakova.mp3
Коли ми потрапили під обстріл, я думала, це кінець — режисерка про зйомки фільму «Моя війна»
0:00
/
0:00

Маша Кондакова — французько-українська режисерка документального та ігрового кіно. Народилася 1989 року в Києві в родині вчених, закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого​, після чого зняла короткометражну ігрову стрічку «Листопад». Фільм відібрали на Міжнародний кінофестиваль у Локарно (вважається четвертим за значущістю після Канського, Берлінського та Венеційського), отримав 15 нагород, серед яких – «Найкращий короткометражний фільм» на Одеському кінофестивалі — та був придбаний французським Canal+. Режисерка переїхала до Парижа, де працює акторкою та режисеркою.


Фільм «Моя війна» було відібрано до АртеКіно фестиваль від каналу Арте, Франція. Тож фільм буде доступний для перегляду до всієї Європи.

Довідка: «Лютик» — лікарка та волонтерка, в якої відірвало міною обидві ноги — тепер злиться, коли її називають «героєм». «Лєра» — журналістка, яка пішла на Донбас через брак бійців на фронті і втратила там щойно знайдене кохання. «Відьма» —​ мала мережу магазинів, а тепер командує мінометним загоном: втратила на війні всю родину і намагається будувати нову. Це все героїні документального фільму «Моя війна». Його прем’єра відбулася на 50-му Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість». 

Детально про зйомки стрічки поговорили із самою режисеркою Машою Кондаковою.

Анастасія Горпінченко: Наскільки для вас було важливо говорити саме про жінок на війні?

Маша Кондакова: Так, насправді я наразі живу у Парижі, і тут було зроблено багато роботи щодо прав жінок у суспільстві. І коли я дізналася, що на самісінькій передовій воюють дівчата, я дуже здивувалася, адже мені здається, що на сьогодні Україна є дуже патріархальною, і це не завжди відповідає тим реаліям, що нині жінка обирає мати право на вибір — як громадянки, так і жінки. Свого часу жінки, які воювали на передовій, в армії не зазначалися на військових посадах. Наприклад, Валерія Бурлакова, коли була у штурмовій групі або у мінометному розрахунку, по документах була записана як кухарка. Тому мене здивувало, як жінки йшли за покликом серця на фронт і їх не цікавило, як їх будуть сприймати в армії, де дуже чоловічий світ. На щастя, у 2016 році жінки отримали юридично більше посад у армії. Тобто через чиюсь дію дівчата змінили навіть закон.

Анастасія Горпінченко: Як ви починали спілкуватися з персонажами і наскільки важко було налагодити цей зв’язок?

Маша Кондакова: Із кожною дівчиною було по-різному. Наприклад, Валерія Бурлакова одразу відгукнулася на мій дзвоник, сказала, що все залюбки розкаже. Але вона очікувала, що ми приїдемо, проведемо декілька годин на передовій, вона щось розкаже і все. Але ми провели там десь три тижні по бліндажах, по окопах пліч-о-пліч, пережили бомбардування. І я пам’ятаю, що коли ми були дуже «на нулі», ми знімали на місцях, де не можна було бути.

Із Іриною Іванюшко була інша історія. Ми познайомилися задовго до початку зйомок. Ми дуже багато спілкувалися і тільки через півроку вона дала дозвіл, щоб ми провели одну зйомку з нею.

Олена Любинецька — це «відьма», це жінка! Ми приїхали на передову до Валерії, і коли Олена просто потрапила в кадр, вона зачарувала якоюсь такою магією, що я просто не могла її не знімати.


Анастасія Горпінченко: Ми знаємо, що ви навіть отримали поранення під час зйомок.

Маша Кондакова:  Так, ми пішли на зйомки вночі, і там було дуже серйозне бомбардування. Осколки полетіли до хати, в якій ми були, і ми не мали часу сховатися у підвалі. В паузі нас вивозили звідти солдати, тому що все було дуже жорстко. Під час вивезення ми потрапили на протитанкову піраміду і я вилетіла з машини та отримала перелам тазу.

Анастасія Горпінченко: Наскільки ви були готові до того, що може статися бомбардування? І чи було відчуття в той момент, що це може бути кінець.

Маша Кондакова: Чесно — так. Ми відчували, що щось відбувається. Я пам’ятаю, що ми їли піцу і я запитала — чи ми взагалі підемо? Я не знала, що у 2017 році Світлодарська дуга — це була червона лінія на карті, що там так «поливають». Ми розуміли, що беремо відповідальність кожен на себе. Це було таке відчуття гідності, єдності — дівчата воюють, хлопці воюють і це наша справа.

Я пам’ятаю, як я у себе в щоденнику написала, що хочу зафільмувати очі людини після бою — що трапилося в душі, які були відчуття і емоції. І як раз в ту ніч нам це вдалося. І коли був обстріл, я думала, що це все. Єдине, про що я думала, що мої батьки не знають, що я поїхала на фронт.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису