Менш ніж за рік фільм «Мати Апостолів» отримав понад 20 нагород — продюсер

Про військову драму «Мати Апостолів» нам розповіли режисер Заза Буадзе, продюсер Дмитро Овєчкін і акторка Наталя Половинка.

Анастасія Горпінченко: Про війну знято багато художніх і документальних фільмів. Як ви шукали свій ракурс? Як працювали над тим, щоб зробити його іншим?

Заза Буадзе: У жовтні 2018 року Дмитро розповів мені про проєкт. Це була історія про наш літак, який збили у 2014-му над Донбасом, про історію пілотів і матері одного з пілотів, яка поїхала туди сама шукати сина. А потім Дмитро показав мені аматорське відео, де мати цього пілота приїхала туди, шукала сина, знайшла уламки літака, і коли я побачив цю жінку, вбиту горем, яка мовчки ходила навколо цих уламків, тоді я зрозумів, що треба зробити цей фільм. І цей фільм не тільки про війну, це про нас, про людей, про наш біль, кохання, надію, наші помилки. Це не військова історія, а людська драма.

Анастасія Горпінченко: Як сприймати цей фільм — як документальний чи все ж художній?

Заза Буадзе: В основі — реальні факти, але це художній фільм, тому є і драматизація, і художнє усвідомлення.

Анастасія Горпінченко: Наприкінці жовтня українська стрічка «Мати Апостолів» мала визнання на фестивалях в Канаді та США, отримавши додаткових п’ять нагород. Чи очікували ви такого фітбеку від міжнародної кіноспільноти?

Дмитро Овєчкін: На сьогодні ми вже маємо понад 20 нагород, це і Італія, і Іспанія, і Нью-Йорк, і Лас-Вегас, і Анталія. Ми не очікували такого.

Анастасія Горпінченко: Наскільки справдилися ваші очікування в контексті того, що вдалося показати іноземному глядачеві те, що відбувається у нас на Донбасі, і викликати емоції, які хотіли викликати?

Дмитро Овєчкін: Там, де нам вдається організувати покази, ми задоволені результатами, тому що завжди є одностайна позиція сприйняття фільму. Але ми зараз живемо не в простий час, і останні півроку пересування світом дуже обмежене, покази фільму в кінотеатрах в різних країнах теж обмежені. Тому у нас зв’язані руки, як і у багатьох кінематографістів світу для популяризації. Отже, коли вдається показати фільм в іншій країні, навіть через фестиваль, то це дуже велика для нас гордість.

Анастасія Горпінченко: Наскільки звертають увагу на подібні фільми на фестивальних майданчиках, де купа всього відбувається? Чи можна сказати, що подібні фільми виокремлюють, враховуючи специфіку теми?

Дмитро Овєчкін: Як сказав Заза, наш фільм більше не про війну, а про людські долі. Це найголовніше, що відслідковується відбірниками на фестивалях — фільм повинен бути про долю людини. І я вам скажу, що в Нью-Йорку, коли ми отримали в травні три головні нагороди нью-йоркського кінофестивалю (найкращий фільм, найкращий сценарій, найкращий режисер), ми були одним фільмом з тисячі, які були подані на кінофестиваль. Того ж травня ми отримали нагороду за найкращий фільм на фестивалі в штаті Невада, в Лас-Вегасі, і там було подано близько 600 фільмів з усього світу. Тобто я вважаю, що у даному випадку і тема, і вираження долі людини,  і те, що фільм створений на базі реальних подій, є головними складовими успіху фільму.

Анастасія Горпінченко: Пані Наталю, ви зіграли головну роль фільму — матері, що розшукує сина. Наскільки довго тривав цей процес вживання у роль матері, яка розшукує сина і не знає, чи знайде його живим?

Наталія Половинка: Все відбулося дуже швидко. Пропозицію зіграти режисер мені зробив за два тижні до початку зйомок, і це виглядало так, що потрібно було глобально прийняти рішення. Коли я прийняла рішення, я вже була у ролі.

Анастасія Горпінченко: Чи спілкувалися ви безпосередньо із матір’ю того загиблого пілота?

Наталія Половинка: Це дуже непросто. Вона, звичайно, не прийшла на перший показ, який відбувався у Вінниці (вона там проживає і команда літака вилетіла з Вінниці). Але я там мала дуже глибоку і зворушливу зустріч із льотчиками з цього літака. Вони сказала, що мама не виходить, з ними рідко зустрічається, і я її розумію.

Для мене важливими були дві речі для того, щоб я швидко погодилася і одразу була у цьому персонажі. Це розповідь Зази Буадзе про те, як він рушив у пекло війни і знайшов брата, і хто знає, чи він був би живий, якби брат не врятував його. І друге — відео цієї мами, коли вона йде полем у пошуках сина. Ця її пряма спина, сповнена гідності, ця неймовірна тиша, її погляд без сліз. І хоч відео знімали сепаратисти, я так розумію, у них теж здригнулося серце. Тому що це якась неймовірна жіноча любов, гідність, висота. Це ті камертони, які мені дали сили і тримали весь фільм.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS