Очі війни: у Києві стартувала виставка про роботу журналістів на фронті

• Воєнні журналісти. Їх називають очима війни. Адже саме вони у своїх репортажах, статтях і фотографіях карбують історію подій і боїв на лінії фронту. До початку російсько-української війни в Україні воєнної журналістики фактично не було. Тож більшість із цих журналістів їхали на Cхід із мінімальною підготовкою і вчилися працювати на фронті вже під час обстрілів. Тепер це професіонали своєї справи. Ба більше, на відміну від інших сфер журналістики, в Україні воєнкори тісно співпрацюють між собою, незалежно від медіа і не боячись конкуренції. Адже головне на війні – донести правду до людей. Таке професійне єднання – мало не єдиний випадок у світовій журналістиці. До Дня захисників і захисниць України тринадцять українських воєнкорів об’єднали свої роботи у спільну фотовиставку, аби ще раз подякувати воїнам та нагадати суспільству, що війна триває. Не всі зібрані знімки бачив світ, не всі потрапили в ефір чи друк. Їх можна назвати справжніми «залаштунками» війни. Частину світлин зроблено на мобільні телефони. Фотографії різнопланові і демонструють бачення і сприйняття війни кожним автором окремо.

Детальніше про цю виставку поговорили із воєнною кореспонденткою телеканалу «Інтер» Іриною Баглай, воєнною кореспонденткою телеканалу «5 канал» Євгенією Китаївою та пресофіцеркою 93-ї бригади Іриною Рибаковою.

Фотороботи можна подивитися у галереї на провулку Десятинному, 7 до 25 жовтня включно.

Анастасія Горпінченко: Як збирали всі ці фотографії? Чи був якийсь відбір і чому саме ці роботи потрапили на виставку?

Євгенія Китаїва: Насправді, ніякого відбору не було. Ми всі спілкуємося в загальних чатах, там, де воєнкори, пресофіцери бригад, і коли з’явилася ця ідея, я просто написала в один із чатів, що можемо організувати таку виставку. І всі, хто зголосився, накидали свої роботи, які варто було, на їхню думку, показати.

Анастасія Горпінченко: Працюючи на лінії фронту, чого варто дотримуватися для того, аби хоч мінімально забезпечити свою безпеку? Які ви б дали поради?

Ірина Рибакова: Скажу просто — не косячити. Якщо вам щось кажуть, що от роби так, як ми робимо, просто робіть так, як люди вам кажуть. Не треба вигадувати ніяких новел і новацій. Важливо залишатися адекватною людиною і слухатися порад військових.

Анастасія Горпінченко: Як для кожної з вас почалася історія з роботою на фронті?

Євгенія Китаїва: Вперше я потрапила на позиції у 2015-му році, це було під Донецьком — Мар’їнка-Красногорівка. Чесно кажучи, я тоді їхала, не усвідомлюючи, як там буде. Страху не було, страх прийшов вже набагато пізніше. У мене вийшло так, що я заїхала на позиції без своєї знімальної групи, заїхала в автомобілі військових, без бронежилету, без каски, без своїх речей. І мені на околиці Мар’їнки в інтернаті, де стояли наші військові, довелося прожити кілька днів, поки пустили мою знімальну групу, яка вивезла мене звідти.

Ірина Баглай: Вперше я поїхала на фронт у шовковій сорочці — це так, для розуміння, куди їхала дівчина-воєнкор. Бронежилет — одиничка. У мене теж спочатку страху не було, приблизно перші два роки, і всі говорили мені, що тільки дурні не бояться. Тепер хочу сказати, що якщо ви боїтеся, це нормально, але якщо ви боїтеся настільки, що вас паралізує, то краще не їхати, адже ви просто не зможете реагувати. У мене трохи інший тип психіки: я спочатку вирішую проблему, потім вже боюся.

По-справжньому страшно було в окупованому Луганську, тому що там не було військових, які тебе захищають. Ти там сам із оператором, а навколо люди, які видирають інших людей посеред дня з кафе і кудись вивозять. У мене тоді була перевага у тому, що я жінка, а жінка не сприймалася як небезпека, тому в деяких моментах ми переходили межі. От там було лячно.

Ірина Рибакова: У мене був довгий шлях до того, коли я нарешті зрозуміла, що у нас в країні війна. Одного разу на факельний марш 1 січня половина моїх знайомих прийшли у військовій формі, і я зрозуміла, що щось проходить повз мене. Тоді я почала шукати можливості потрапити на війну. Через знайомих домовилася, що поїду у батальйон «Карпатська Січ», який базувався у Кураховому.

Скажу, що страшно мені було одразу, коли я тільки приїхала туди на маршрутці. Я знала про випадок, коли маршрутку розстріляли з гранатомету біля Волновахи. Але згодом я почала проситися у Піски, де йшли бойові дії. Там я ходила з фотоапаратом, фотографувала, і було відчуття, що ти перебуваєш на зйомках фільму «Апокаліпсис». Було дуже страшно, коли ми ночували у Пісках у підвалі, зверху — мінометний обстріл. Хлопці сплять, аж хроплять, а міні підлітають все ближче. Вже потроху і штукатурка починає осипатися, пісок піднімається вгору, і я думала, що за цю ніч посивію…

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS