Як активісти Донбасу перетворюють покинуті будинки на культурний простір

Про це поговорили із митцем та засновником експериментального виставкового простору «Галерея Неотодрешь» Віталієм Матухном та кураторкою проєкту та організації арт-резиденції «ПлюсМінус» Катериною Сірик (Маня Ромашкіна).

Катерина Сірик відкопує з будівельного сміття артефакти для музею індустріальної «ПлюсМінус» архітектури, а Віталій Матухно організовує виставки місцевих митців у покинутих будівлях.

Анастасія Горпінченко: Музей індустріальної «Плюс/Мінус» археології Донбасу — що це таке і що там можна побачити?

Катерина Сірик: Протягом деякого часу певна група людей, зацікавлених в історії чи якихось важливих локаціях на території Луганської і Донецької областей, які підконтрольні Україні, досліджували промислові та індустріальні об’єкти. Більшість із них є покинутими, і у процесі обстеження цих об’єктів ми виявили абсолютно унікальні артефакти, документи, свідоцтва, які відносяться до періоду роботи виробництва. Ці всі документи перебувають у стані, близькому до зникнення, тому ми вирішили збирати і зберігати їх, йдучи від об’єкту до об’єкту.

Таким чином ми маємо дуже різноманітні свідчення промислової пам’яті, життя, побуту виробництв, мешканців регіону.

Окремим напрямком серед цих всіх артефактів можна одразу виділити радянську пропаганду у контексті принципів організації виробництва і труду. Це тисячі фотографій становлення заводів, примірників виробництва, внутрішні документи, особисті справи співробітників, які ми знайшли вже у стані, що більше нагадував сміття.

Анастасія Горпінченко: Усі ці артефакти вам доводиться розкопувати власноруч серед цегли і сміття на покинутих заводах? Чому для вас важливо збирати ці речі?

Катерина Сірик: Так, ми розкопуємо їх власноруч. Це важливо, тому що ці артефакти є прямими свідками та свідченнями історії індустрії, історії промисловості радянського періоду Донбасу. Це сама історія того, що називається Донбас — його розвиток і життя. Аналогів подібної інформації насправді небагато.

• Ці артефакти є прямими свідками та свідченнями історії індустрії, історії промисловості радянського періоду Донбасу. Це сама історія того, що називається Донбас

Анастасія Горпінченко: Ті експонати, які зібрані, можна вже побачити у Сєвєродонецьку чи буде якесь офіційне відкриття?

 Катерина Сірик: Якщо когось цікавлять ці експонати, ми ніколи не відмовляємо. Ба більше, нам взагалі потрібні зацікавлені люди, які хочуть працювати з таким матеріалом, адже його багато і його треба привести хоча б у репрезентативний стан.

Анастасія Горпінченко: Тобто якщо захочеться відвідати це як музей, можна писати вам у Facebook — Маня Ромашкіна? І ви допоможете більш детально розібратися із історією заводів Донбасу?

Катерина Сірик: Так, звичайно, можна.

Анастасія Горпінченко: Пане Віталію, нещодавно ви презентували друкований звіт про мистецтво на «заброшках». Презентація вже відбулася у Маріуполі і планується у Харкові. Чому ви вирішили всю діяльність галереї зібрати в такий друкований альманах?

Віталій Матухно: Одна з головних ідей нашого проєкту — зробити локальну художню сцену Донбасу більш пізнаваною і взагалі надати їй обличчя. Для цього ми проводимо виставки по різних містах України, адже наш проєкт не прив’язаний тільки до Лисичанська, він мандрує. Проте ми не можемо зробити виставку у кожному місті України, тому коли ми думали, як зібрати всю нашу сцену і показати її у всій своїй красі, то вирішили, що найкраще зробити друкований варіант нашої виставки.

Анастасія Горпінченко: Тут важливо наголосити, що йдеться про популяризацію художників та художниць саме зі сходу України. Наприклад, в це видання зібрали роботи понад 60 представників мистецтва Донбасу. Як ви їх відбирали?

Віталій Матухно: Відбір був не доже суворий, адже ми хотіли продемонструвати багато художників, стільки, скільки ми взагалі можемо собі дозволити. Обирали ми роботи молодих художників, які тут або живуть, або вже виїхали з нашого регіону.

Анастасія Горпінченко: Куди потрібно звернутися, аби отримати цю збірку робіт?

Віталій Матухно: Потрібно писати на сторінку нашого проєкту «Галерея Неотодрешь» в Instagram.

Анастасія Горпінченко: Виставки проєкту «Галерея Неотодрешь» проходять в найнеочевидніших місцях. Чому саме в таких місцях ви виставляєте роботи художників?

Віталій Матухно: Треба почати з того, що в Луганській області в принципі є всього одна галерея мистецтв, яка не підходить для того, щоб можна було виставляти роботи молодих художників, та їх би туди і не взяли. І коли я почав думати, де можна робити виставки без цензури, без якоїсь консервативної критики, аби це було «трушно», так, як я це хочу, то зрозумів, що єдиний варіант — це піти на «за брошки», де в мене буде більше свободи.

Анастасія Горпінченко: Наскільки вдається в такий спосіб, за рахунок обрання неочікуваних локацій, розбудити якоюсь мірою художників і художниць, які творять на Донбасі?

Віталій Матухно: Галерея дуже сильно мотивує. Я помітив, що художники почали більше брати участь і у других проектах, подаватися на резиденції. І люди, яких ми виставляємо, почали ставати більш активними, а формат виставок на «заброшках» їм прийшов до вподоби.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS