Євгеній Руденко: Я ветеран російсько-української війни. Для мене особисто війна почалася з першого дня початку АТО. Я тоді був контрактним військовим, служив у 80 бригаді. Як все почалося, ми з цією бригадою вирушили на Схід, захищати нашу Батьківщину. Там у нас був вибір, з бригади до нас приїхав генерал і сказав: «Хлопці, почалась війна. Хто хоче — їдемо, хто не хоче — не їдемо».
Військові — це професія, яка передбачає, що якщо війна в країні, якщо на тебе хтось напав, на твою країну, то ти йдеш і захищаєш її. Мабуть, вже з цим Курськом ви наслухані про 80 бригаду (80-та окрема десантно-штурмова Галицька бригада — ред.). Ми найперші відбирали й зачищали Слов’янськ. Завжди моя бригада була першою.
Я мріяв бути військовим. У мене покоління таке: дідусь військовий — Друга світова війна, батько у війні в Афганістані брав участь. Три покоління — всі військові. Коли я пішов воювати, мені було 20 років. Я не шукав дороги назад, у мене сім’ї, як такої, не було. Не знаю, я цим жив, чесно. Мабуть, так, я патріот своєї Батьківщини. У мене ніколи не було думки здати назад. Потрібно, значить, потрібно. Я це розумів. Навіть, коли було важко, я не думав, чому я тут. Я завжди розумів, чому я там.
Я б не сказав, що мав складний бойовий досвід. Ми були злагоджені — всі хлопці один за одного. Я ніколи не переймався, бо завжди відчував підтримку від побратимів. Ми реально були злагоджені, ми серйозно готувалися до приймання бою, кожну секунду військових дій, боїв. Я не думав, хто в мене йде праворуч, а хто позаду. І ніхто не думав, що можу підвести я.
Євгеній Руденко: Я отримав поранення, бо була засідка. Так вийшло, що мене «затрьохсотили». Я був навідник кулемета КПВТ, попали якраз під «башту». У мене просто закінчився бойовий комплект, не було, чим відстрілювати. Якраз через це мене «зняли». Я отримав поранення правого боку, не було щоки, мені обличчя нарощували.
Сталося, як сталося. Не пощастило, бо я правша, але, нічого, я перелаштувався. Відучився в університеті, конспекти писав лівою, зараз пишу все лівою. Людина така істота, що вона до всього привчиться, повірте мені.
Коли почалася велика війна, у мене був вибір. Теща якраз виїжджала за кордон. Я дружині казав, щоб їхала з матір’ю. Вона — ні, казала, що мене не покине. Виїхати я теж не хотів. Не те, що не міг, я можу. Я можу зараз виїхати, але не хочу. Це моя земля, це моя держава. Я тоді пішов у територіальну оборону, нашу, у Каневі на Черкащині. Ніхто тоді не знав, куди вони (росіяни — ред.) дійдуть. Я розумів, що так, можливо, фізично я вже втратив кондиції, але інтелектуально, допомогти хлопцям розібратися зі зброєю, я завжди можу і завжди міг. Я був координатором у штабі.
Із часом територіальна оборона саме в Каневі стала неактуально. Деякі хлопці з тероборони пішли воювати. Я вже своє відвоював, мене ніхто не візьме. Бажання було та й зараз є. Проте зараз вже є доця, їй 5 місяців. Тепер для мене пріоритет — це сім’я, маленька донечка, молода дружина.
Зараз я допомагаю тим, що працюю, плачу податки, допомагаю, як можу. 1 вересня 2022 року я зрозумів, що треба рухатись далі. Подав резюме, пішов працювати у МХП. Дуже подобається, як робота цієї компанії спрямована на перемогу України.
Після поранення мені не могли зробити правильну реампутацію, тобто в мене була відкрита рана. Спочатку мене привезли в Харків, там сказали, що нічим не можуть допомогти, потрібно їхати до центрального шпиталю Києва. Там знову сказали, що треба у Харків, у центр протезування. Я ще так поїздив, реампутацію зробили, але ж протезування — це річ дуже складна. Після такої операції, коли закрили рану, вона напухає.
Протез не те, що небажано, ти його не можеш носити. Він не потрібен, коли в тебе те місце болить. І на тій рані, що в тебе болить, ще треба носити 2 кг протеза. Тому я ще півроку готувався до протезування, перемотував куксу, щоб вона правильно зажила і сформувалася. Я слухав лікарів, які мені радили, що потрібно зробити. Зараз я повністю задоволений протезуванням. Зі мною працювали спеціалісти, які мені дуже допомогли.
Тоді було незвично, мені 20 років, у мене був комплекс, я завжди легкі куртки носив, навіть літом. Я приховував протез, ховав руку в кишеню. Зараз мені взагалі все одно. У мене маленька донька, мені легше її без протеза брати на руки. Я виходжу гуляти, протез навіть не одягаю. А навіщо? Я все одно покладу його в коляску і буду дитину на руках носити. Він мені не потрібен. Я зараз навіть не комплексую. Тим паче я живу в Каневі, де мене всі знають.
До слова, коли я влаштовувався на роботу, проходив охорону праці, всі дивилися на мене і казали, що знають. «Чувак» із карбоновою рукою, ну, звісно, ти мене десь бачив. У Каневі 20 тисяч населення, містечко маленьке, всі один одного знають.
Після поранення я не хотів ні з ким спілкуватися. У мене була антипатія навіть до життя. Психологи до мене скільки разів зверталися! Навіть батюшка приходив у шпиталі і молитву читав про Євгенія. Я розумію, що не всі так зможуть, що все одно всім потрібна якась підтримка, якась панацея, щоб вийти з такої важкої ситуації.
Моя панацея була — це взяти себе в руки. У моїй ситуації взяти себе в одну руку (сміється — ред.). Я поки сам себе не налаштував, не розумів, що потрібно йти навчатися, потрібно йти далі. Мій протез — не найскладніше в житті, людина може і з 15 пальцями не гірше жити. Я тоді пішов і відучився, і влаштувався на роботу. Поки себе не взяв у руки, мені ніхто не допоміг. Я сам себе налаштував, що хочу в житті добитися, тому я йду до цих цілей.
Євгеній Руденко: Я беру участь у спортивних заходах, змаганнях. Останні, що в мене були, це «Звитяга Нескорених». Федерація стронгмену України спільно з програмою «МХП Поруч» провели інклюзивні змагання з паверліфтингу. Це важка атлетика для військовослужбовців з різними пораненнями. Всю юність я також займався спортом, це дуже допомагає.
Читайте також: Завдання суспільства — повернути ветеранів у «полюс життя» — ветеранка
Ще я брав участь у Kordon Race — це забіги з перешкодами, які організували у межах «МХП Поруч» спільно з Держприкордонслужбою України. Вони мені дуже запам’яталися та дуже сподобалися. Там проводили майстер-класи з FPV-дронування, як працювати з вибухонебезпечними предметами, що робити, коли ти їх виявив.
Я познайомився з людьми без ніг, без рук, які взагалі не комплексують. Я зрозумів, якби ці змагання були 8 років тому, коли я отримав травму, мені не потрібна була б та курточка, я б не ховав ту відірвану руку. Змагання дуже об’єднують.
Я вже навіть не пам’ятаю, хто виграв, але в мене в Фейсбуці друзів побільшало на 40 людей. Ми не зупиняємося на одних й тих самих заходах. Ось нещодавно біг був, постійно якісь змагання, які об’єднують, які також не просто змагання, а ще й збір коштів на ті чи інші потреби.
Також я спілкуюсь із демобілізованими хлопцями, вони запитують, куди піти робити, чим зайнятися. Я сам після поранення просидів вдома 4 роки. Мені психологи казали завести собаку. Ну, завів я собаку. Коли ти прокидаєшся, і не розумієш, чим тобі зайнятися, то в голову лізуть різні думки. І в основному всі ж розуміють, чим ветерани себе займають.
Читайте також: Ми відвикаємо від цивільного життя та побуту, з’являються нові звички — ветеран
Мені часто кажуть: та кому я потрібен, хто візьме мене на роботу з однією рукою. Я ж кажу, що беруть. Ось, наприклад, я працюю на РЦЛ у Каневі, у філії «МХП Логістика». У нас нещодавно демобілізувався один хлопець. Там, де він почав працювати, було доволі гучно. Він не міг так працювати і тоді його перевели на іншу посаду, де він зараз далі працює. Людина з понеділка по п’ятницю ходить на роботу. Він себе почуває важливим суспільству, що також не мало важливо, повірте мені.
Євгеній Руденко: Зі спортом я взагалі навіть і не прощався після поранення. Я брав участь в Invictus Games. Там я познайомився з Вадимом, з іншими хлопцями. Вони після цих змагань облаштували свої спортивні клуби, адаптивно налаштовані на людей з інвалідністю та їхніми травмами. Інклюзивний спорт, він важкий тим, що в ньому тренажери налаштовані інакше, вони взагалі інші. Та й коштують немаленьких грошей.
І саме відкрити зали для людей з інклюзивними потребами, з інвалідністю, набагато важче, ніж просто купити гантелі, бігову доріжку. Нам це не заважає відкривати зали, займатися спортом, вигравати такі змагання.
До речі, програма «МХП Поруч» якраз займається тим, що допомагає відкривати такі клуби по всій Україні. У межах грантового конкурсу «Час діяти, Нестримні» компанія МХП спільно з партнерами підтримує створення 15 адаптивних клубів у різних громадах. Також тренування з адаптивних видів спорту для захисників та ветеранів, які отримали поранення на війні, проходять в різних селах та містах країни. Їх вже провели в Каневі, Бучі, Миронівці.
На цих тренуваннях військові, ветерани стріляють з лука, грають в баскетбол на візках, катають на хендбайку, займаються веслуванням на тренажері. Спорт не завадить усім людям щонайменше по життю, а особливо — саме людям з інвалідністю. Я, наприклад, говорю про себе. Мій протез важить 2 кілограми. Мені потрібно, щоб м’язи були в тонусі, щоб я його міг носити. Людям з інвалідністю важливо займатися спортом. І це дуже круто, що саме моя компанія та програма «МХП Поруч» допомагає досягнути цього.
Водночас я вважаю себе повністю реабілітованим. Я зараз налаштований навпаки допомагати іншим. Кажу їм не звертати увагу на свої травми, на фізичні проблеми чи вади. Це все реально можна пережити, повірте мені, і рухатись далі, і досягнути нормального життя, як всі ми хочемо. Тобто це хороша робота, сім’я. Що ще потрібно людині для щастя?
Євгеній Руденко: Коли я отримав поранення, у мене не було відносин, але потім вони з’явились. До речі, історія нашого знайомства з дружиною така: ми відпочивали з кумом, і в тому місці відпочивала моя майбутня дружина, так само в компанії своїх подруг. Потім ми списалися, зідзвонилися, почали зустрічатися.
Я в неї якось запитував, а як вона на руку дивилась. Каже: «Та я не помітила, чесно. Мені тоді подруга сказала, то в нього ж руки нема. Я навіть не дивилася, чи є рука, чи ні». Мабуть, після цих слів я її полюбив і ми одружилися. Людина не звертає уваги на мої фізичні вади. Тобто їй було цікаво, що я говорю, а не як я виглядаю, чи я з двома руками, чи з трьома, чи ще щось. Зараз у нас прекрасний шлюб, вже чотири роки. У нас прекрасна дочка, 5 місяців.
Я зараз реально можу сказати, так, війна в країні, так, в нас ще багато роботи, але я зараз 100% щаслива людина. З понеділка я йду на роботу щасливий, бо я йду на роботу, від якої отримую задоволення, яка реально приносить мені дохід. Там класні люди, класне спілкування, я кайфую. Так, є свої моменти, бо робота є робота, але ці моменти вирішуються. Мені дуже подобається, що якщо в мене якісь проблеми, я можу звернутися і мені допоможуть. Я так само щасливий після 17:00 приходжу додому.
Також у нас доця є, зараз зуби підуть, я не знаю, як ми будемо все переживати, але все одно ці питання, які вирішуються, коли ти не сам на сам, а коли в тебе є люди, які тобі допомагають.
Є моя історія, як мені допомагає моя компанія, в якій я працюю, саме з боку підтримки сім’ї. Навіть по народженню дитини, наприклад, мені компанія виплатила 20 тисяч грн.
Якщо ти мобілізований з МХП, ти отримуєш повну свою зарплату, вона залишається за тобою. Тобі платять зарплату, якщо ти пішов воювати, і за тобою місце залишається. Мало компаній, які можуть похвалитися такою програмою підтримки військових.
Я в цій компанії надовго. Я хочу кар’єрного зросту. У мене пріоритети в житті збігаються з пріоритетами МХП. Насамперед виграти цю війну і робити все для цього. Тобто я з МХП надовго.