Ця розмова відбулась завдяки підтримці програми реінтеграції військових та ветеранів «МХП Поруч».
Інна Биваліна: Я потрапила на війну в 2016 році. Коли почались події на Майдані, я завершувала навчання в університеті. У мене було внутрішнє передчуття, що починається щось дуже важливе, що щось змінюватиметься. Своїм знайомим я казала, що буде велика війна.
Я родом із Сєвєродонецька Луганської області. Тоді я приїжджала додому після сесій, і там уже починались якісь «заворушки». Напевно, я не хотіла вірити в те, що відбувається. Сєвєродонецьк був під окупацією кілька місяців, потім його звільнили, і рідні повернулися туди. Коли почалась війна, там створили військову службу правопорядку. Я подала туди документи наприкінці 2015-го, і у березні 2016 року мене призвали на посаду психолога.
Часто атовцям казали «Ми вас туди не посилали», а мені ще й говорили: «Ти дурна, нащо це тобі треба». Але за два роки бойового досвіду ми багато чого зробили. Наша психологічна служба працювала з хлопцями, які заходили на ротацію на шість-вісім місяців.
Інна Биваліна: Коли почалось повномасштабне вторгнення, навіть у нас з чоловіком, ветеранів, «не вкладалося» те, що відбувається. Ніхто не очікував такого масштабу. Це психічне потрясіння. Людина мобілізуєтья внутрішньо, встає і йде щось робити. І тоді вставати було значно легше, тому що зараз у людей «внутрішнє жахіття», вони бачать наслідки війни.
Насправді багато людей чекає на повістку. І коли вона приходить, вона вирушають воювати. Це розуміння, що якщо я не буду захищати себе та своїх дітей, то завтра ворог прийде до мене додому. Росіяни несуть психопатичне насильство, і від нього важливо оборонятися, важливо зберігати свою людяність.
Люди по-різному ставляться до війни. Є ті, хто мав бойовий досвід і розуміння, що з ними відбуватиметься зараз. Але такого масштабу й такого психічного досвіду не було раніше. У людей, які не воювали, можуть бути романтичні фантазії про те, як це буде. А потім вони стикаються з дійсністю: в армії є певна директивність, є накази, які потрібно виконувати, є дисципліна на багатьох рівнях. Якщо ти дбаєш про себе, своє житло, харчування, то це тримає тебе у формі.
А прийняти війну неможливо. І не треба приймати жахіття. Те, що відбувається, — не нормально. Війна запускає у нас процеси виживання, на гормональному рівні, відбуваються викиди адреналіну. Але не треба давати цьому впливати на психіку й думати, що так буде завжди. Ми повинні відновлюватися: лягати спати, вставати, пити каву.
В АТО я зіткнулася зі зруйнованими селами, втратою надії, але життя там продовжувалось. Спершу я думала, що люди ігнорують смерть, але це не так, вони відчували, що це жахіття, проте жили далі. Я думаю, що пропаганда росіян направлена на те, щоб всі ми наближалися до смерті, були в депресії, зневірились і не жили. Але ми повинні жити далі. Так було і раніше, життя проявлялося у мистецтві, кухні.
Інна Биваліна: У частини людей відбувається регрес, вони займають «дитячу позицію» й не беруть на себе відповідальність, «віддаючись потоку». Потрібно розуміти, що нам з цим сусідом жити, війна триватиме. З мого досвіду, ми мали поранених і загиблих навіть під час «холодних» фаз АТО. Тому нам потрібно змінювати мислення та своє життя. Ми повинні вивчати тактичну медицину, стрільбу, займатися спортом. Ми маємо враховувати свою особисту підготовку до війни з росіянами.
Коли людина йде воювати, за нею зберігається її робоче місце у компанії, і це добре. Частина організацій також продовжує виплачувати зарплати своїм співробітникам, які пішли воювати. Зокрема, це робить і МХП.
Також МХП опікуємося сім’ями військових, збирає жіночі ретрити, надає допомогу психологів — як родинам, так і самим військовослужбовцям. Це важливо, адже вони не мають часу шукати спеціалістів самостійно. Військовий знає, що його тил прикритий, йому і його сім’ї допомагають.
Інна Биваліна: У кожної людини є свої бачення та досвід війни. Спершу потрібно працювати зі складними перешкодами. Людина може втрачати сенси. Людина проходить дуже серйозні трансформації, внутрішні кризи. Оточуючі мають підтримувати її, дати їй змогу відпочити, пошукати себе. Потрібно бути терплячими, оскільки людина може бути дуже вразливою і по-різному себе проявляти.
Коли людина відшукала сенси життя, важливо говорити про її мрії та бажання. Зрозуміло, що ветерани, які зараз повертаються, — це люди, у яких є проблеми зі здоров’ям. Суспільство повинно включатися не лише в психологічну, але й фізичну реабілітацію. З людиною потрібно бути поруч, виділяти час на її потреби, допомагати. В МХП, якщо повертається ветеран, який має проблеми зі здоров’ям і не може обіймати ту посаду, з якої він пішов на війну, то у нас створюється нове робоче місце для нього. Людина може проходити перекваліфікацію, навчання, адже вона змінює свою ідентичність, знаходить щось нове.
Ветеранам легше йти туди, де відгукуються. Наявність спільного досвіду допомагає, але й різність досвіду може бути корисною. Наше завдання як суспільства — «перетягати» ветеранів у полюс життя. Життя продовжується і для людей, які отримали поранення й втратили кінцівки. Ветерани з протезами піднімаються в гори, сідають за кермо і відновлюються. Найболючіша проблема для ветерана — це відчуття, що суспільство від нього відвертається, внаслідок чого виникає відчуття несправедливості й покинутості. Тому ми повинні допомагати, підтримувати, робити все, що в наших силах.
Якщо у парі є ветеран або ветеранка, потрібно розуміти, що ваші стосунки змінилися. Стосунки загалом динамічні, вони ніколи не стоять на місці. Якщо один з партнерів був на війні, то решта сім’ї змушена була якось обходитись без нього, несла багато відповідальності. Коли ветеран або ветеранка повертається, то знову відбувається перерозподіл. Не варто очікувати, що коли партнер або партнерка повернеться, все стане так, як раніше. Потрібно познайомитись заново, адже ця людина має новий досвід, і важливо враховувати його вплив. Важливо розмовляти, проговорювати й витримувати емоції іншої людини.
Інна Биваліна: «МХП Поруч» надає комплексну допомогу. У нас залучена охорона праці, експерти з реабілітації й правового супроводу, координатори Центру із взаємодії з військовими та ветеранами МХП, які виступають для ветеранів наставниками та допомагають увійти назад до життя. Люди проходять фізичну реабілітацію. Наша психологічна служба теж долучається до процесу. Наше завдання — познайомитися з ветераном, дати знати, що він завжди може до нас звернутись. Ми надаємо психологічну допомогу, консультуємо.
Для суспільства, бізнесу та колективів важливе і власне навчання. Крім роботи щодо реінтеграції ветерана, ми повинні змінювати і своє ставлення. Маємо бути чутливими, розуміти, що у процесі реадаптації може бути складно, що не на все вистачає сил та емоцій.
Ми проводимо психологічний тренінг щодо комунікації з ветеранами. Спочатку зі всіма керівниками. У нас є регіональні психологи, які вже працюють з командами. Ми пропрацьовуємо різність досвіду життя, війни. Як шукати спільну мову. Ми висвітлюємо, що таке психологічна травма у військових, як впливає ПТСР, як наслідки війни можуть пригальмовувати процес реінтеграції до цивільного життя і робочого простору.
З ветеранами і ветеранками, які зараз повертаються, ми працюємо індивідуально та у групах. Але їм переважно достатньо того, що вони мають. Вони повернулись додому, мають сім’ї, мають роботу, і цього достатньо. Думаю, це через те, що триває війна, і у нас фоново мобілізовані всі ресурси на життя. А ось коли буде завершення війни, то почнеться відкладена реакція на події. І тоді психологічна допомога буде дуже корисною.
За підтримки програми «МХП Поруч» незабаром вийде інтерактивний курс. Він буде обов’язковим для усіх працівників. Наразі курс перебуває на фінальному етапі розробки, він складатиметься із трьох модулів. Перший буде присвячено стресу та адаптації під час війни, другий — спілкуванню із ветеранами, третій — темі інклюзії. Також у нас плануються групи підтримки для сімей військових.