livejournal.com/gelio
Костянтин: Я народився в Нікополі у 1994 році. Це невелике пост-індустріальне містечко. Воно знаходиться на околицях Дніпропетровської області. В цьому місті доволі суворі порядки.
Андрій Кобалія: Коли ти говориш про «суворі порядки», то маєш на увазі, що рівень толерантності у Нікополі доволі низький? Як жити представнику ЛГБТ- спільноти у невеликому місті?
Костянтин: Тут декілька факторів. По-перше, зрозуміло, що багато хто їде з маленьких міст, а залишаються малоосвічені. Релігійний вплив набагато сильніший у малому місті. Я жив у релігійній родині, і це дуже сильно впливало на мене, це проявлялось у тому, як вони мене виховували, як спілкувались зі мною. У малих містах високий рівень насилля і кримінальний рівень. І взагалі, Дніпропетровська область має високий рівень злочинності.
Андрій Кобалія: Ти сказав, що жив у релігійний родині. Не міг би розповісти про це трохи більше? Представники ЛГБТ спільноти сприймаються православною церквою доволі неоднозначно. Навіть якщо згадати цьогорічний Марш рівності у Києві, то реакція православної церкви була дуже неоднозначною.
Костянтин: Я ріс у родині, де мати захоплювалась такою релігією як «Свідки Єгови». Це не православ’я. У них доволі жорсткі морально-етичні принципи. Коли я народився, вона вже цікавилась цією релігією, у більшій мірі,- коли мені було років 13 і помер батько. В дусі цієї релігії вона і намагалась мене виховати. Там були і хороші речі, але я отримав багато негативного досвіду. Це моралізаторська релігія, яка погано сприймається суспільством. У школі знущались з мене, бо я був віруючим цієї релігії.
Водночас у цій вірі мене також ніхто не сприймав. Батьки дітей не дозволяли зі мною спілкуватись, оскільки казали, що я дивний або веду себе інакше, у мене довге волосся чи я цікавлюсь не тим. І політика родини була така, що потрібно ходити на ці зібрання, а спілкування з людьми, які знаходяться поза цією вірою вони виключали. Намагались зробити так, аби члени цієї громади не спілкувались з тими, хто поза нею.
Найбільше на мене це вплинуло під час підліткового віку, адже у тій громаді мене не сприймали, а мати не хотіла, щоб я спілкувався з кимось поза нею.
Андрій Кобалія: Тобто з одного боку спільнота «Свідків Єгови» не сприймала тебе через те, що ти не відповідав їхнім критеріям, і у школі ти теж мав проблеми?
Костянтин: Так, вони казали, що у хлопця не може бути довгого волосся, існував жорсткий моральний код, правила одягу, телебачення не можна, книжок не читати, філософію не сприймати. Там навіть написано скільки сантиметрів повинна бути спідниця у дівчини.
У школі я ніколи не боявся висловлювати свою думку, і через те там теж мав проблеми. Там казали, що я дивний. Деякі, хто знав,що моя мати зі «Свідків Єгови», знущались з мене так само.
Андрій Кобалія: Чи знала твоя мати, що ти представник ЛГБТ спільноти. Якщо так, то як вона це сприймала? Якщо тобі не важко відповісти, звичайно.
Костянтин: Дехто каже, що ЛГБТ з дитинства граються іграшками своєї статі. Але це неправда. Я грався усіма. Але, дійсно, різні активні ігри і дружба з хлопцями у мене не виходила, я більше займався творчими справами. Хоча ще з дитинства я гуляв біля недобудов, де збиралося багато неформальної молоді. З ними я гуляв і спілкувався, бо мені там було комфортно. Там мене сприймали як особистість.
Андрій Кобалія: Якщо говорити про твоїх однолітків, коло людей, які могли тебе адекватно сприймати таким, яким ти є. Чи існують в Нікополі якісь ЛГБТ-центри?
Костянтин: Ні, у Нікополі такого немає, не було і, мабуть, ще довгий час не буде. Хіба що хтось відкрито скаже «Я відкриваю ЛГБТ центр» або якийсь культурний центр. Вони б спалили чи розбили його, а людину могли б і вбити.
Андрій Кобалія: Але ж ти розумієш, що не єдиний представник ЛГБТ спільноти у Нікополі?
Костянтин: У Нікополі живе менше ста тисяч. Прописано, що живе 120 тисяч, але половина там тільки прописана, а живе хто де.
Андрій Кобалія: Відсоток представників ЛГБТ у суспільстві є сталим, це 2-3%. Не було ніяких спроб об’єднатись, знайти людей зі схожими інтересами?
Костянтин: У мене була досить жорстка віра і я себе не сприймав. Хоча з 12 років я почав дізнаватись про сексуальність люди, але ця інформація була з релігійної літератури. Я навіть не думав, що зустрічатимусь з кимось своєї статі. Я не спілкувався аж до 17-18 років з людьми такої статі. У Нікополі такі люди, звичайно, є. Чи їм комфортно? Звичайно, ні, їм дуже некомфортно. Чи вони відкриті? Вони у 99% не відкриті. Ті, кого я знаю з ЛГБТ спільноти, вони граються у фейкові стосунки з хлопцями і дівчатами. Але більшість ЛГБТ виїжджають з міста.
Андрій Кобалія: Ти говорив про низький рівень толерантності у Нікополі. Чи зазнав ти дискримінації у цьому місті? Чи були напади на представників ЛГБТ у Нікополі?
Костянтин: Так, постійно, бо я був чи не єдиною людиною, яка там відстоювала свої права з ЛГБТ. Жорстокість була для мене буденною справою. Жорстокість у школі, на вулиці. Якщо ти хочеш щось довести чи вирізняєшся, то матимеш проблеми. Я не можу підрахувати скільки разів мене били.
Я хотів поїхати у велике місто і стати дизайнером, проходив курси. І коли вже збирався і закінчив школу, мати сказала, що я нікуди не поїду, забрала документи, сказала, що у великому місті багато гріхів. Мені довелося залишитись у Нікополі і піти у технікум на кравця. Там почався справжній жах. Десь у 2009 чи 2010 році у школі прийшли до мене із битами і натовпом, почали чіплятись, я прорвався. Коли вчителі мені дзвонили, то я сказав, що туди більше не повернусь. Усі були проти мене.
Андрій Кобалія: Мені відомо, що зараз ти у Дніпрі. Тобто ти таки зміг звідти поїхати. Чи можеш ти сказати, що Дніпро – велике місто, є більш толерантним?
Костянтин: Ну, в Дніпрі жити легше, але спільноти агресивних людей, які кидаються на інакших, вони тут активно діють, як і в Нікополі.
Андрій Кобалія: А хто ці люди? Це праві?
Костянтин: Це «Модний приговор». Я знаю, що ці люди створювали спільноти, де висміювали мене, ділились моїми знімками з вулиці, адресами, де я живу, щоб той, хто хоче, міг мене побити. Більше я нічого не знаю.
Андрій Кобалія: Це в Дніпрі чи Нікополі?
Костянтин: Це було у Нікополі. Але через те, що деякі ЗМІ без моєї згоди зробили мені аутинг, то у мене виникли проблеми. На мене прямо на вулиці накинувся чоловік. Схопив за речі, почав трусити, ображав. Потім був випадок, що троє чи четверо хлопців побачили мене і гнались за мною до квартири, але я встиг забігти у під’їзд. Але тепер вони знають, де мій будинок. Мені доведеться змінювати квартиру.
Матеріал створено за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля