У музеї історії Києва доступні документальні кадри Голокосту в Україні — фото, відео

Виставка «Бабин Яр — Пам’ять на тлі історії» розповідає про історію Бабиного Яру та його жертв, а також представляє проекти створення меморіального комплексу.

Організатори зуміли зібрати документальні свідчення, фотографії, відео та предмети того періоду, які створюють враження про час, коли певна національність була приводом для знищення.

Куратор виставки та історик Віталій Нахманович розповів «Громадському радіо», що стан Бабиного Яру зараз зовсім не відповідає ролі меморіальної території.

«Виникла ідея, створити на місці Бабиного Яру і прилеглих кладовищ меморіальний парк. Не будувати нові пам’ятники, а просто привести до ладу цю територію, надати їй вигляду меморіальної території. І знайшлась канадська благодійна організація „Українсько-єврейська зустріч“, яка погодилась профінансувати цей конкурс ідей. Тут представлені найкращі 7 проектів, які міжнародне журі з фахових архітекторів відібрало, і вони тут представлені. Далі питання до нашої влади, чи готова вона втілювати ці проекти, бо іноземні чи навіть українські благодійні структури не можуть розпоряджатися державною землею».

З відкриття цієї виставки починаються дні вшанування 75 роковин трагедії в Бабиному Яру.

Міністр культури України Євген Нищук розказав, що 29-30 вересня Україна прийматиме багато великих делегацій.

«Вже є підтвердження президента Ізраїля, є ціла низка офіційних осіб з інших країн, президентів і прем’єрів. На вищому рівні ми будемо згадувати цю трагедію. Ми відкриваємо це, щоб воно ніколи не повторилося, щоб світ звернув увагу, що ми є частиною того, про що вже десятиріччями говорить і єврейський народ, і все світове суспільство».

За словами голови Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, зараз словосполучення Бабин Яр для багатьох в Україні і світі є синонімом терміну Голокост.

«І це не випадково, бо справді в останні дні вересня тут було вбито десятки тисяч євреїв. Але страшна історія Бабиного Яру не обмежується цими останніми днями вересня 1941 року. Після цього протягом двох наступних років німецької окупації тут продовжували винищувати представників різних національних та соціальних груп, які вважалися непотрібними, зайвими чи ворожими до окупаційної влади».

В’ятрович каже, що в Бабиному Яру вбивали і євреїв, і ромів, і українців, і пацієнтів психіатричної лікарні імені Павлова у Києві. Він розповів, що відбувалось навіть якесь змагання між різними жертвами Бабиного Яру, які намагались розповісти саме про свій біль. Про це свідчать кілька десятків різноманітних пам’ятників, що наразі є на території парку.

«Настав час зрозуміти, що Бабин Яр має стати місцем, в якому знайдеться пам’ять для кожного, хто був вбитий в ті страшні роки нацистської окупації. І саме про це і розповідає ця виставка».

Киянин Гілярій Лапицький прийшов на подію, бо втратив у Бабиному Яру понад сотню родичів. Він розповів «Громадському радіо», що його мати перекладала захоплені німецькі документи для анти-нацистського активіста, і в одному з документів була директива Гіммлера щодо «остаточного вирішення національних питань», де на першому місці були євреї, на другому — роми, на третьому — поляки, на четвертому українці, на п’ятому — білоруси, а на шостому — росіяни.

«Тому, коли я чую зараз, як різні невігласи кажуть, що погано, що Гітлер програв, вони нічого не розуміють і не зрозуміють. Те, що в нас складається цілковито дика обстановка в країні, і те, що нагнітається нездоровий націоналізм, що переходить у нацизм — згубить країну. Але люди, які це творять, цього не розуміють — ще жоден нацистсько-фашистський режим не виживав».

Саме тому, Гілярій Лапицький вважає, що відкриття справжньому меморіалу є вкрай важливим, аби нащадки знали про жахи геноциду.

Куратор Віталій Нахманович каже, що проблема влаштування меморіалу такого рівня саме в тому, щоб знайти баланс між різними трагедіями, драмами і взагалі подіями, які сталися на цій території. Він сподівається, що виставка надасть поштовх до суспільної дискусії, та посприяє вирішенню проблем співіснування різних націй всередині України.

На думку Віталія Нахмановича, примирення суспільства можливо лише якщо в ньому виникає спільна національна ідея, тобто спільне бачення майбутнього.

«Ми ніколи не знайдемо порозуміння на ґрунті минулого і навіть сучасності, якщо не матимемо спільного бачення майбутнього. Якщо ми вирішуємо всі — євреї, роми, українці, татари, росіяни, які мешкають в Україні — що ми спільно йдемо кудись, далі ми знайдемо можливість вирішити всі проблеми в минулому і сучасності. А якщо ми досі не погодились, що ми спільно кудись йдемо, ми шукатимемо сьогоднішні проблеми і історичні проблеми, щоб виправдати нашу неготовність до спільної дороги в майбутнє».

Заступник голови Київської міської державної адміністрації Ганна Старостенко зачитала слова свідка подій у Бабиному Яру Діни Пронічевої.

«Підходячи до коридору, я чула стрілянину з кулеметів, і розуміла, що сюди пригнали людей для того, щоб їх вбити. Я вирішила спробувати врятуватись, викинула свій паспорт, залишивши тільки деякі документи, в яких було записано тільки моє прізвище, а національність не вказана. На чистій українській мові я заявила, що я не єврейка, що я українка і випадково сюди потрапила, і показала свої документи. Німець запропонував мені сісти неподалік від того місця, де роздягали євреїв, і сказав, щоб я почекала до вечора, тоді я зможу піти додому. Увечері нас наказали розстріляти. Протягом дня я бачила страшні картини: люди на моїх очах божеволіли, сивіли, навколо лунали несамовиті крики і стогони, безперервно стріляли з кулеметів. Німці віднімали у матерів дітей і кидали їх у яр. Мені вдалося дивом врятуватися при розстрілі, впавши з обриву і прикинувшись мертвою. У наступні дні я втікала з Києва та ховалася по селах. Постійно голодувала, але жодного разу вже не заплакала. Ніколи, навіть коли дізналася, що там втратила всіх моїх рідних».

«Я хочу, щоб усі пам’ятали, що тоді трапилось. І щоб ми передавали кожного дня своїм близьким і рідним, тому що якщо ми забудемо про те, це обов’язково повториться».

Ганна Старостенко плакала, коли казала ці слова.

Марія Зав’ялова, «Громадське радіо»

Матеріал створений за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля