Правова абетка: інклюзивне навчання для дітей з інвалідністю

67 випуск подкасту «Правова абетка» Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової виходить за підтримки мережі громадських приймалень та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Наш випуск із координатором Гельсінської Спілки Богданом Мойсою присвячений проблемам із створенням умов для навчання дітей з інвалідністю у загальноосвітніх школах.

Олег Шинкаренко: За статистикою чисельність дітей з інвалідністю станом на 1 січня 2014 року сягнула показника в 167 тисяч 59 осіб або 2% від усього дитячого населення. Порівняно з 2012 роком, загальна чисельність дітей-інвалідів збільшилася на 0,5%. Показник інвалідності на 10 тисяч дітей за останні три роки зріс на 4%, що зумовлено впровадженням, відповідно до рекомендації Всесвітньої організації з охорони здоров’я, з 1 січня 2007 року порядку реєстрації випадків народження та смертності. Серед причин інвалідності у дітей на першому місці вроджені аномалії, деформації, та хромосомні порушення – це близько 30%. На другому місці – хвороби центральної нервової системи – 18.9%. На третьому місці розлади психіки і поведінки 13.9% відсотків. Українці здебільшого погано ставляться до таких дітей. У 2015 році в опитуванні ЮНІСЕФ тільки 13 % сказали, що готові сприймати людей з інвалідністю в якості друзів, членів сім’ї або прийняти дитину з особливостями у суспільствах здорових дітей.

У 2016 році з державного бюджету на утримання інтернатів для дітей з інвалідністю виділено 7 мільярдів гривень.

Уповноважений президента України з прав дитини Микола Кулеба повідомив, що у 2016 році з державного бюджету на утримання інтернатів для дітей з інвалідністю виділено 7 мільярдів гривень. Проте 85% цих грошей йде на утримання приміщень і заробітної плати персоналу і лише 15% на потребу дітей. Виходить, що вдень на дитину витрачається 27 гривень з яких 23 на харчування 3 на одяг і лише одна гривня – на лікування. Кажуть, що три місяці перебування дитини в інтернаті затримує її розвиток на місяць, три роки – на рік. До того ж, понад 50% вихованців інтернатів проживають там більше трьох років. Пан Кулеба розповідає, що наразі у кожному інтернаті мешкає від одної до 300 дітей, а треба щоб було не більше ніж півтора десятки. Тепер Україна має закон «Про освіту» і там чітко прописано, що навчальний заклад не може відмовити батькам дитини з інвалідністю, якщо вони захочуть віддати її на навчання у звичайну школу, а не до інтернату. Це називається інклюзивною освітою. І тут одразу виникає багато проблем. А раптом дитина розуміє тільки мову жестів, а читати може лише шрифтом Брайля, що тоді робити? Чи можливо наразі виконати цей закон? Чи він взагалі виконуються? Пане Богдане, скажіть чи має місцева влада кошти для фінансування таких потреб?

Богдан Мойса: На сьогодні, цього року виділили субвенції з державного бюджету якраз на створення умов для навчання дітей з інвалідністю в загальноосвітніх школах. І розподіл цих субвенцій якраз здійснюється таким чином, що вивчається потреба у тому, які насправді умови є потрібними, які потрібно створити умови для навчання дітей. Якщо це має бути якийсь, наприклад, електронний пристрій, якщо це має бути певний комп’ютер, якщо це мають бути якісь інші додаткові засоби навчання то якраз субвенція передбачає, що можна придбати їх для навчального закладу. Крім того, в деяких регіонах вже працює інститут асистента інклюзивного навчання, якщо учневі із інвалідністю потрібна допомога, скажімо так, щоби ознайомитись із матеріалами, які там на дошці, наприклад, якщо це для незрячої особи, для особи із пошкодженим слухом перекласти потрібно на жестову мову, то якраз працює цей асистент інклюзивного навчання.

Олег Шинкаренко: А в яких містах є така система?

Богдан Мойса: Я точно знаю про Луцьк, знаю про Рівне, про Київ. Наскільки розумію, кількість таких місць зростає, тому що, коли започаткували цю посаду асистента інклюзивного навчання в 2012 році, це були поодинокі випадки.

Олена Сапожнікова: А від кого? Хто започаткував ці посади? Хто цим займається?

Богдан Мойса: Справа в тому, що був прийнятий порядок Кабінету Міністрів щодо організації інклюзивного навчання де, по-перше, передбачено ось цей спосіб, що батьки подають заяву для навчання в загальноосвітньому навчальному закладі і за певний період до, наприклад, першого класу… період може бути різним, але як правило, він має бути дещо довшим за півроку до початку навчального року, щоби школа могла підготуватися. Тобто ці засоби навчання, підготовка педагогів, якщо потрібно, чи підвищення кваліфікації. І цей порядок передбачає якраз і використання асистента інклюзивного навчання.

Олена Сапожнікова: А чи можуть, наприклад, батьки найняти десь зовні такого асистента, якщо в школі немає, і він може бути з цією дитиною, допомагати їй?

Богдан Мойса: Звичайно можуть, більше того, зараз в серпні місяці були внесені зміни до порядку організації інклюзивного навчання, де окрім особи, яка допомагає в навчанні, може бути соціальний працівник, який може надати послуги супроводу такій дитині, чи як то «тьютор» називають ще.

Олег Шинкаренко: Куди можна звернутися, щоб замовити ці послуги, і скільки вони коштують?

Богдан Мойса: Насправді от із послугами тьютора тут складніше. Чому, наприклад, батьки дітей з інвалідністю часто претендують на те, щоб самим надавати ці послуги? Тому що це достатньо дорого, і хто може надати цих фахівців? Наскільки я розумію, з послугами тьютора якраз на сьогодні є складніша ситуація, ніж, скажімо, з асистентом інклюзивного навчання.

Олег Шинкаренко: То про які суми йдеться, коли платити тьютору або фахівцю з інклюзивного навчання?

Богдан Мойса: Це залежить, насправді, я не говорю про суми, все залежить від години роботи, скільки часу він має проводити з учнем, чи потрібно послуги тьютора на весь час проведення уроків чи потрібно лише, наприклад, зранку, привести до школи і в клас.

Олена Сапожнікова: Зрозуміло. Тобто це індивідуальні випадки. А чому ви кажете «батьки обирають»? Тобто можна, щоб там батьки були оцими тьюторами, так?

Богдан Мойса: Так, так.

Олена Сапожнікова: І їм школа, адміністрація школи не може заборонити чи вчитель, щоби вони не обов’язково користувалися цими тьюторами чи їхніми працівниками, а самі?

Богдан Мойса: Не може, звичайно. Бачите, тут є теж інший ризик, коли цю послугу виконують батьки. Тому що якщо постійно батьки з дітьми, то й як буде відбуватися соціалізація дитини? Але я розумію, насправді, чому так відбувається. На жаль, часто сім’ї дітей з інвалідністю не можуть дозволити собі найняти цього тьютора і, перебуваючи в загальноосвітньому класі, порушення здоров’я є, скажімо, настільки суттєвими, що все-таки потребує дитина цього супроводу.

Олена Сапожнікова: А як от ставляться батьки інших дітей до таких тьюторів чи то таких супроводжуючих? Чи є інформація?

Богдан Мойса: Ви знаєте, був свого часу випадок в Броварах, він навіть є в доповіді «Права людини в Україні» Гельсінської спілки з прав людини. Він достатньо був в засобах масової інформації висвітлений, коли батьки нібито зібрали підписи про те, що вони не хочуть, щоб дитина з інвалідністю навчалася у класі з дітьми без інвалідності.

Олена Сапожнікова: А чому?

Богдан Мойса: Ви знаєте, на жаль, працюють стереотипи і часто у батьків виникає хибне сприйняття людини з інвалідністю. Чи є це ініціативою батьків? Чи ця ініціатива батьків може бути, скажімо так, заохочена чи стимульована школою?

Олена Сапожнікова: А який інтерес школи?

Богдан Мойса: В тому щоб не навчалася дитина з інвалідністю?

Олена Сапожнікова: Так.

Богдан Мойса: На них це насправді додаткове навантаження. От є особа з фізичними порушеннями, для неї потрібно створити безперешкодний доступ.

Олена Сапожнікова: Ви маєте на увазі, пандуси мають бути?

Богдан Мойса: Так, і доступ до класів. Ці класи, де навчається дитина з інвалідністю, вони мають бути розташовані на першому поверсі, якщо доступу до другого поверху немає. Знаєте, теж згадую ситуацію, це Волинська область, коли теж якраз почали цю систему запроваджувати з інклюзивного навчання. І в районних центрах були визначені опорні школи, як їх назвали на той час. І невеличкий районний центр, де може бути взагалі одна школа, наприклад, і якраз ця школа визначена такою. І дитина з інвалідністю має намір піти до 10 класу, навчалася 9 класів за місцем проживання, вдома, а 10 клас має намір піти до школи, оскільки це все ніби формально дозволено. Так що виявляється? Що директор школи мотивує тим, що не може взяти цю дитину, тому що клас, де займаються десятикласники, він на другому поверсі, а перенести на перший поверх його не може він тому, що батьки за літо зробили ремонт у цьому класі, і батьки проти, щоб переносити. Тобто тут такі от ситуації були на початку.

Олена Сапожнікова: Чи можна оскаржити цю відмову до суду?

Богдан Мойса: Звичайно.

Олена Сапожнікова: Чи ви знаєте такі випадки, можливо успішні, що вдалося оскаржити?

Богдан Мойса: Ви знаєте, я знаю випадки, коли це вдавалося на рівні переговорів із місцевим управлінням освіти або з обласним управлінням освіти. Коли справи до суду не доходили. Бачите тут ризик ситуацій в чому: а як дитині? Або їй зараз навчатись на дому, в домашніх умовах, або все-таки йти в спеціальний клас? І тут насправді, я знаю кілька випадків, наприклад, по тій же Харківській області, по Кіровоградській області, коли вдавалося, залучивши там обласне управління освіти, якимось чином владнати ситуацію, коли особа з інвалідністю все таки йшла до навчання в загальноосвітню школу. Зараз, знаєте, зараз все таки позитив в чому? Дружина Президента займається інклюзивним навчанням. Можна говорити про ту політичну волю, яку у нас постійно вважають перешкодо. Або з якістю, то якраз багато змін, в тому числі і ця субвенція, яка на сьогоднішній день є, вважається, що це якраз є певні сили, які дозволяють, скажімо так, говорити про створення умов.

Олег Шинкаренко: Богдане, а от ви казали про субвенції, а про які суми субвенцій йдеться? Ви не знаєте, скільки виділено в бюджеті для того, щоб допомогти людям з особливими потребами?

Богдан Мойса: Там виділено більше 30 мільйонів, але розподіл їх, насправді, залежить від області. Скажімо так, що обласна адміністрація чи там органи місцевого самоврядування, які подають потім потребу, вони визначають, наприклад, що у нас у школі навчається стільки-то дітей. Чи потрібно дітям, наприклад, такий-то засіб навчання. І відповідно, розподіл цей може бути нерівномірний.

Олег Шинкаренко: Тобто гроші розподіляються по заявках?

Богдан Мойса: Так.

Олег Шинкаренко: Тобто значить батьки цих дітей, вони коли обирають інклюзивний метод навчання, вони мають писати ці заявки, вимагати у шкільних адміністрацій, у директорів, у завучів, щоб вони надавали їм певні дані про кількість таких учнів.

Олена Сапожнікова: І тоді адміністрація школи буде звертатися вище, так, в Міністерство освіти і просити ті кошти, так?

Богдан Мойса: Так, насправді, адміністрація школи працює з власником закладу. В даному випадку йдеться про органи місцевого самоврядування. Орган місцевого самоврядування може використовувати як власні кошти з місцевого бюджету на створення умов, так і якщо от зараз за рахунок цієї субвенції теж мати певні ресурси на створення цих умов. Здебільшого мають працювати все ж таки, як передбачає порядок організації інклюзивного навчання, що і директори шкіл і власники шкіл, тобто тут органи місцевого самоврядування чи там управління, яке здійснює політику у сфері освіти. Батьки подають заяву про те що має намір дитина навчатися в певній загальноосвітній школі.

Олена Сапожнікова: Якісь документи вони мають до цієї заяви додати?

Богдан Мойса: Є такий орган, як психолого-медико-педагогічна консультація, і її висновки є рекомендаційним, але вони можуть, співпрацюючи з батьками дитини, можуть визначити, які там додаткові засоби навчання потрібні.

Олена Сапожнікова: А де вони розташовані?

Довідка від Громадського Радіо: «Психолого-медико-педагогічна консультація (ПМПК) є методичною установою системи освіти України, що здійснює консультативну, методичну, психолого-педагогічну, корекційно-розвиткову, аналітичну, прогностичну, профілактичну та просвітницьку діяльність. Для здійснення консультативно-діагностичної роботи та наближення консультативної допомоги до місця проживання дітей з особливими потребами в Києві створені 10 районних ПМПК. Районні ПМПК є частиною державної діагностико-корекційної структури, що функціонує в системі освіти і науки».

Богдан Мойса: Вони на місцях розташовані, є точно на обласному рівні, я не знаю, чи є у всіх районних центрах. Там декілька спеціалістів. Зараз йдеться про те, щоби перейменувати їхню назву. Психолого-медико-педагогічні консультації якраз перейменувати на інклюзивні ресурсні центри, які, по-перше, будуть визначати спільно з батьками, які потрібні засоби навчання додаткові чи які умови потрібні для навчання. Будуть формувати, наприклад, спільно теж так само з батьками, формувати програму розвитку особи та можливо якесь потребуватиме дитина годин з психологом, педагогічно-розвиваюча.

Олена Сапожнікова: Ідеться про  навчання в школі? Чи це і є дошкільна освіта?

Богдан Мойса: Це і дошкільної освіти стосується. На якому рівні вони будуть, коли стануть ресурсними інклюзивними центрами? Зараз, насправді, оскільки органи місцевого самоврядування суттєво краще стали планувати, тому що відомо, яка кількість дітей навчається, яка кількість ходить в дошкільний заклад дітей з інвалідністю, і можна спрогнозувати, що, наприклад, через рік чи кілька років можливо виникне потреба в цій школі створити умови. От якраз за рік орган місцевого самоврядування може спланувати, які ресурси необхідно вкласти.

Може виникнути насправді потреба, що вчитель який працюватиме з дитиною потребуватиме підвищення кваліфікації. Тобто можливо пройти певні курси для того, щоби дізнатися, як працювати в інклюзивному класі. Тому що в інклюзивного класу дещо інша форма, там менша кількість дітей повинна бути ніж, скажімо так, у загальному класі. Менша кількість дітей, відповідно, вчитель має бути теж підготовлений. Якраз цей період підготовчий, він включає в тому числі підготовку вчителя і планування ресурсів і створення безперешкодного доступу, якщо це потрібно, в тому числі, шкільний автобус, якщо це теж потрібно. І тут якраз зі шкільними автобусами у нас залишається, на жаль, проблема. Вони існують, але якраз тих, які би мали безперешкодний доступ для людей з інвалідністю, їх менше. І причому, на жаль, виникає така ситуація, що замовляє, наприклад, обласна адміністрація шкільні автобуси, і чому ви не замовляєте шкільні автобуси, в яких буде безперешкодний доступ? «Тому що в нас немає потреби», – відповідають. Тобто виглядає так, що ми зараз цього року, наприклад, в грудні купили автобус, а в січні до нас звернулися батьки дитини з інвалідністю, яка має намір навчатися в школі.

Олена Сапожнікова: Мені здається, причина інша. Тому що вони дорожчі, ті автобуси, які мають такі спеціальні пристосування.

Богдан Мойса: Бачите, так не повинно бути, тому що є стандарт, якщо у нас був би один уніфікований, у нас же кілька стандартів, на жаль, на ці автобуси. У нас є окремий стандарт для шкільних автобусів, які мають безперешкодний доступ, і є стандарт для інших шкільних автобусів. Якби це був уніфікований стандарт, не виникло би питання ціни, а, наприклад, я маю на увазі, що ціна не відрізнялася б, залежно від того, є безперешкодний доступ чи ні. Наприклад, органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, які купують ці шкільні автобуси, в них є чіткі технічні параметри, що в цьому автобусі однозначно має бути безперешкодний доступ. І тоді виробник має забезпечити це. Тим більше, ми ж розуміємо, що закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», стаття 28, говорить про те, що з 2013 року транспорт, який виробляється або ввозиться на територію України, він повинен мати безперешкодний доступ. І цього немає в багатьох випадках не тільки по шкільних автобусах, цього немає по громадському транспорту. І тому якраз невелика кількість дітей з інвалідністю в загальноосвітній школі, не лише тому, що в школах немає умов, а якраз через загальну недоступність інфраструктури міста.

Олена Сапожнікова: Скажіть, ви от використовуєте термін «діти з інвалідністю», а чи є він коректним?

Богдан Мойса: Це конвенційний термін. Ви знаєте, я є прихильником зараз вживати слова, які є в Конвенції про права осіб із інвалідністю, оскільки там  є термін «особи з інвалідністю і діти з інвалідністю».

Олена Сапожнікова: Все таки вважаєте, що це коректно, так?

Термін «інваліди» має бути змінено на «особи з інвалідністю», «діти з інвалідністю».

Богдан Мойса: А ми вже переходимо до цього терміну. Урядовий законопроект якраз підготовлений, він говорить про те, що закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», закон «Про реабілітацію інвалідів в Україні», інші законодавчі акти – в них термін «інваліди» має бути змінено на «особи з інвалідністю», «діти з інвалідністю».

Олена Сапожнікова: А скажіть будь ласка, а якщо все ж таки це діти, але в них немає групи інвалідності, тому що інвалід як визначає закон, це особа, а інвалідність, як міра втрати здоров’я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи, центру виконавчої влади. Тобто це певна якась комісія, так, вона встановлює першу, другу, чи третю групу інвалідності, і тоді дитина є дитиною з інвалідністю. А якщо не встановлено, але є певні особливості фізіологічні чи психологічні, які не дозволяють дитині в повній мірі влитися в шкільний колектив зокрема? Як їй бути?

Богдан Мойса: Я поясню. Дитина з інвалідністю має там дещо інший статус, є дитина з інвалідністю просто, і є дитина з інвалідністю категорії А: це коли порушення є дуже складними, коли постійна залежність від сторонньої допомоги. Але в законі про освіту є дещо інший термін. Цей термін «діти з особливими освітніми потребами». Що він визначає? Що туди входять не лише діти з інвалідністю, туди, наприклад, входять діти національних меншин, діти рома, інші діти, ті, які в навчанні потребують додаткових умов і сюди ж включаються ще до цієї групи діти з особливими освітніми потребами входитимуть і діти з порушеннями здоров’я, яким формально не встановлено інвалідності.

Олена Сапожнікова: Тобто їм можна також подавати за рік, наприклад, заяву що ми хочемо бути в загальноосвітньому, звичайній школі, і адміністрація школи має до того прислухатися, так?

Богдан Мойса: Так, тому що інклюзивна освіта не лише стосується дітей з інвалідністю, вона загалом стосується тих, хто потребує створення умов для реалізації права на освіту.

Олег Шинкаренко: До речі, Українська Гельсінська спілка має певну статистику з приводу інклюзивної освіти. З 18 000 навчальних закладів тільки 90 наразі має доступ до другого поверху для дітей на інвалідних візках і 25% шкіл не мають спеціального доступу навіть до першого поверху. А як можна змусити школи до цього? Якщо, наприклад, звернутися до Української Гельсінської спілки до вас у приймальню, то чи можете ви цьому якось зарадити, допомогти написати якусь скаргу, щоб змусити школу щось зробити в цьому напрямку?

Богдан Мойса: Знаєте, тут йдеться про виконання державних будівельних норм і державних стандартів. Краще це зробити, коли школа є новозбудованою або в школі зроблено капітальний ремонт.

Олена Сапожнікова: Богдане, а якщо досвід Дмитра Жарого використати, він не до школи, він до аптеки подав, здається, позов. Це з Дніпра адвокат, і він зобов’язав їх пандуси зробити.

Богдан Мойса: Але чи багато ми аптек сьогодні бачимо, які мають безперешкодний доступ?

Олег Шинкаренко: Може, просто ніхто не скаржиться: от тому і нічого не відбувається.

Богдан Мойса: Я просто маю на увазі, оскільки ми говоримо, тут є в чому небезпека? Що насправді от внесли до ліцензійних умов про аптеки про те, що вони мають задовольняти потреби особи з інвалідністю, особи маломобільні мають бути задоволені. Але аптека те трактує по своєму, вони вважають, наприклад, що у нас є кнопка виклику.

Олена Сапожнікова: І школа, ви думаєте, теж може це викрутити?

Богдан Мойса: Та тут, насправді, потрібно, щоб все ж таки був контроль за виконанням державних будівельних норм, за виконанням державних стандартів про доступ для осіб з особливими потребами, і зараз цей законопроект урядовий, де говорять про збільшення штрафів за невиконання будівельниками цих норм, там досить на значну суму, можливо, він дещо поліпшить ситуацію.

Олег Шинкаренко: Україна повільно перетворюється на сучасну європейську державу, а одна із характерних ознак такої держави – уважне ставлення до дітей з особливими потребами. В Україні все це поки що тільки у планах, але від кожного з нас залежить, як швидко вони втілюватимуться.