Правова абетка: примусове годування в Україні

Олег Сенцов 55 днів голодує у російській в’язниці. Поки що його не годують примусово. Але в Україні примусове годування давно схвалили депутати. Чи можна його уникнути або поскаржитись до суду?

Ведучi

Олег Шинкаренко

Гостi

Андрій Діденко

Правова абетка: примусове годування в Україні
https://static.hromadske.radio/2018/07/pa_93_prymusove_goduvannya_ves_podkast.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/07/pa_93_prymusove_goduvannya_ves_podkast.mp3
Правова абетка: примусове годування в Україні
0:00
/
0:00

Подкаст Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової “Правова Абетка” виходить за підтримки мережі громадських приймалень та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Наш сьогоднішній випуск із правозахисником Андрієм Діденком присвячений примусовому годуванню у місцях позбавлення волі.

Олег Шинкаренко: Від 14 травня, вже біля двох місяців, український режисер Олег Сенцов голодує в російській в’язниці. Ми не знаємо що з ним відбувається бо російська влада не дозволяє йому спілкуватися із зовнішнім світом. Нещодавно, щоправда, його відвідала його двоюрідна сестра і сказала, що з ним все добре, наскільки все взагалі може бути добре з людиною, яка голодує майже два місяці. Коли українська омбудсман Людмила Денисова намагалася відвідати Сенцова, то російська влада спочатку дозволила це, а потім в останній момент заборонила. Очевидно, що російській владі не вигідно щоб Олег Сенцов помер в ув’язненні, тому є цілком обґрунтовані підозри що його найближчим часом вже можуть розпочати годувати примусово.

Що ж таке примусове годування? Між іншим, практика абсолютно законного та легального примусового годування існує не лише в Росії, але і в Україні. Просто на сайті Верховної Ради України оприлюднена ще 18 років тому докладна інструкція, як саме в нашій країні здійснюється примусове годування. Є навіть рецепт суміші. Дозвольте я зацитую:

“Якщо особа буде чинити опір під час примусового годування, то до неї застосовують наручники, а молодші інспектори вживають заходів, щоб утримати її в позиції, яка необхідна для проведення цієї процедури. Примусове годування здійснює фельдшер під наглядом лікаря, вживаючи всіх заходів, щоб уникнути можливих ушкоджень та нещасних випадків. Під час цієї процедури рот голодуючого розкривається та утримується роторозширювачем. Зонд з лійкою на вільному кінці, охолоджений після кип’ятіння, але вогкий, обережно вводиться через рот у стравохід. При цьому лікар слідкує, щоб зонд не попав у трахею. При правильному положенні зонда фельдшер вливає в лійку спочатку невелику кількість перевареної води, а потім поживну суміш. Якщо приготовлена суміш за своєю консистенцією може пройти через тонкий зонд, то примусове годування проводять через ніс.

Набір продуктів для забезпечення добового харчування голодуючих: крупа манна або вівсяна – 50 грамів, масло тваринне – 30 грамів, цукор – 100 грамів, молоко коров’яче – 800 грамів, яйця – 2 штуки, м’ясо для бульйону – 200 грамів, сіль – 10 грамів, аскорбінова кислота – 0.1 грама. Указані в наборі продукти ретельно протирають та розводять бульйоном або молоком до 2.5 літрів так, щоб кількість густого інгредієнта була не більше 250-350 грамів”.

Це був уривок із державного наказу департаменту України з питань виконання покарань від 12 червня 2000 року №127. Він називається “Про затвердження інструкції про умови тримання і порядок примусового годування в установах кримінально-виконавчої системи осіб, які відмовляються від уживання їжі”.

Олена Сапожнікова: Олеже, але 4 листопада 2013 року цей наказ втратив силу через ще один наказ тодішнього міністра юстиції Олени Лукаш, так?

Олег Шинкаренко: Так, фактично майже за тиждень до початку Революції Гідності. Це цікаво, чому вона це зробила саме тоді.

Олена Сапожнікова: Може, це просто випадково співпало.

Олег Шинкаренко: Може, вона очікувала, що вона або хтось там з її знайомих політиків може опинитися в такій самій позиції. До речі, Світова Організація Охорони Здоров’я визнала примусове годування тортурами ще у 1975 році, але у вересні 2016 року Верховна Рада прийняла законопроект №2252а.

Олена Сапожнікова: Хотіла би ще уточнити, що 1975 рік – це була Всесвітня Медична Асоціація, Декларація в Токіо, де говорилося, що лікарі не мають права примусово годувати голодуючих, і пізніше там в статті 21 вони додали, що годування силою є формою тортур, таким що принижують гідність. Тобто фактично лікарям не можна годувати примусово, там зазначено. Виходить, всі інші можуть це здійснювати? Це таке відкрите питання.

Олег Шинкаренко: У нас теж цей документ, який прийняла Верховна Рада досить таки дивний. З одного боку, за наказом Олени Лушкаш примусове голодування забороняється, а з іншого боку депутати прийняли документ, який регламентує примусове годування засудженого, який заявив про відмову від прийняття їжі. І там написано, що примусове годування може бути застосовано лише на підставі рішення суду. Тобто раніше це рішення міг прийняти навіть начальник колонії, або начальник тюрми, СІЗО. І це рішення суду має бути прийнято за висновком лікаря, що засудженому загрожує розлад здоров’я стійкого характеру та існує очевидна загроза його життю. І от тут виникає правова колізія. З одного боку примусове годування забороняється, а з іншого може бути застосоване за рішенням суду. Як же це зрозуміти?

Андрій Діденко: Насправді, якщо підходити до питання виконання судових рішень, то мені б хотілося поставити питання до адвоката. Хто має виконувати це рішення? Бо відповідно до рішення суду відбувається виконання судового рішення, і судовий виконавець безпосередньо має виконувати рішення суду. В даному ж випадку ми спостерігаємо, що примусове годування відбувається за свідченням лікаря, якщо мова йде і дійсно, якщо говорити про міжнародні висновки стосовно годування як катування.

Олена Сапожнікова: Андрій, тут не проблема буде виконати, це нормальна буде практика виконати це рішення і там буде в рішенні все прописано, що таку людина потрібно примусово годувати і швидше всього там буде прописано, суддя так сформулює із медичних показань. Тобто це ляже в основу, що, наприклад, голодування є небезпечним для здоров’я цієї людини тому що не всі люди можуть голодувати. В різних людей організм по різному ставиться до голодування. Для декого це може мати летальний результат і, напевно, на місці суду, суддів я би формулювала таким чином і швидше всього так це і буде. Якщо говорити про адвоката, якщо адвокат буде представляти позицію людини то буде складно. Тут, напевно, потрібно буде говорити про те, що людина має право керувати своїм життям, так, приймати особисто рішення, але тут знову ж таки потрібно цю норму дивитися, як вона сформульована. Фактично, виходить, що ми не маємо ніякого права на своє власне життя.

Андрій Діденко: Якщо подивитися на цю тему не з юридичної точки зору, а з практичної, то фактично особи, які перебувають під вартою, вони взагалі не мають права на протест, в будь-якій формі. Однією з форм протесту якраз ось це і є голодування. Коли засуджені або особи, які знаходяться під вартою, не мають інших способів захисту, наприклад, звертаються в компетентні органи і не отримують належної реакції з боку посадовців і державних службовців. То вони вдаються до таких радикальних, я так скажу, заходів, як членоушкодження і голодування. От саме цей спосіб висловлення протесту він розповсюджений серед засуджених, і засуджені вдаються до нього у виняткових випадках. Але я хочу зазначити, що сам факт голодування – це є порушення режиму і, не зважаючи на те, в чому полягає вимога засудженого, що спонукало засудженого або ув’язненого до голодування, це вже вважається порушенням режиму, і ми спостерігаємо на практиці, що цей захід впливу, можна так сказати, на адміністрацію і спосіб висловлення протесту він потім може бути підставою до притягнення особи як до дисциплінарних стягнень, також і до кримінальних покарань. Яскравим прикладом такого, я так скажу, переслідування в кримінальному порядку є випадок у 58-ій Замковій колонії. Там було нещодавно притягнуто до кримінальної відповідальності засудженого Петровського саме за те, що він постійно оголошував голодування. Звичайно, це в дисциплінарних стягненнях не зазначено, що дисциплінарне покарання…

Олена Сапожнікова: А офіційна яка версія? За що йому дисциплінарне?

Андрій Діденко: Дисциплінарні стягнення за нетактовну поведінку, або зміну ліжка без дозволу, або непоголене обличчя, або немає бірки на одязі. Але, фактично, всі розуміють про те, що людина спочатку висловлює свій протест у вигляді голодування, а потім безпосередньо вже відбуваються дисциплінарні стягнення. Так от, хотілося б зазначити стосовно примусового годування, є низка рішень Європейського суду з прав людини стосовно цього і проти Молдови, і проти Туреччини є такі рішення, де Європейський суд зазначає, що примусове годування саме в такий спосіб який було зазначено це є катування.

Євген Невмержицький отримав з українського бюджету 20 тисяч євро компенсації за примусове годування.

Олена Сапожнікова: Андрій, для чого далеко йти? Є рішення Невмержицький проти України від 5 квітня 2005 року. Воно стало остаточним 12 жовтня 2005 року, і ці дати, Олег, ти говорив, що в 2006 році відбулися якісь зміни в законодавстві, чи не після рішення Невмержицький проти України 2005 року? Європейський суд тоді зазначив, що годування через стравохід можна сприймати як катування. Там зазначалося, що використання при годуванні наручників, розширювача для рота, введення гумової трубки в стравохід рівносильні тортурам, і держава не довела, що існували медичні покази до примусового годування. Це був довільний акт, процесуальні гарантії не були дотримані, коли особа свідомо відмовлялася приймати їжу, хоча влада виконала вимоги нормативно-правового акту, а раніше це дозволялося, але така поведінка з людиною все ж таки Європейським судом визнана була як катування, і він отримав матеріальне відшкодування 20 тисяч євро.

Андрій Діденко: При чому, порушенням Конвенції вважається не сам факт примусового годування, а спосіб, в який відбувається примусове годування.

Олена Сапожнікова: Так, це йде в рамках статі 3 Конвенції, де йдеться про нелюдське або таке, що принижує гідність поводження і катування.

Олег Шинкаренко: Андрію, а як же тоді можна з цим розібратися? Сам факт примусового годування не вважається катуванням, а спосіб, яким воно проводиться, вважається катуванням. Тобто є якісь способи примусового годування, які не вважаються катуванням?

Андрій Діденко: Принаймні, в нас немає ще такої практики щоб до людини застосовувалося примусове годування, не порушуючи при цьому її права. При чому, якщо в Україні це ще відбувається ще за рішенням суду, а ми знаємо як ухвалюються ці рішення суду, коли адміністрація клопоче безпосередньо про примусове годування. Я нагадаю, що нещодавно ми спостерігали 8 рішень місцевих судів стосовно примусового годування в Замковій виправній колонії протягом року.

У 2017 році в Замковій виправній колонії номер 58 було здійснено вісім примусових годувань голодуючих в’язнів за рішенням суду.

Олег Шинкаренко: В якому це було році?

Андрій Діденко: Це було в минулому році, 8 рішень було про примусове годування, і саме це примусове годування воно впливає саме на припинення голодування. Тобто людину примусово годують, і в неї вже зникає бажання висловлювати в такий спосіб свій протест, тому що сам спосіб, в який відбувається це примусове годування порушує права людини, він фактично людину розчавлює і принижує честь і гідність, на мій погляд.

Олена Сапожнікова: Андрій, але це ж було і за радянських часів. Всім відомий письменник, радянський політв’язень Анатолій Марченко 4 серпня 1986 року оголосив голодування з вимогою звільнити всіх політв’язнів СРСР. З 12 вересня 1986 року його кожен день, крім неділі, насильно годували, через що Марченко звертався з листом до генпрокуратури СРСР, звинувачуючи медичних працівників в застосуванні до нього тортур. Голодний протест тривав 117 днів. Через кілька днів після виходу з голодування Марченко відчув себе погано і був з в’язниці спрямований в місцеву лікарню. 8 грудня 1986 року він помер. Це спричинило тоді широкий резонанс, і за однією з версій його смерть і реакція на неї підштовхнули Михайла Горбачова почати процес звільнення ув’язнених та засуджених за політичними статтями. Чи от в наш час, Андрію, хтось зміг досягти такого? Можливо, це і версія не правильна, так, але хочеться вірити. Чи приносить результати голодний протест?

Андрій Діденко: Насправді ні, це тільки фактично шкодить здоров’ю цих людей і сприяє збільшенню звернень до Європейського суду з прав людини, і я впевнений, що така практика буде продовжуватися, і рішень таких до Європейського суду буде все більше і більше.

Олег Шинкаренко: А чому в’язні 58 колонії голодують? Що їм не подобається?

Андрій Діденко: Насправді, ми спостерігаємо, що саме в цій колонії відбувається найбільше порушень прав людини, найбільша кількість масових актів непокори. Ми спостерігаємо, що майже кожної зими відбуваються такі акції, і представники національного превентивного механізму фіксували в зимовий час 11 градусів тепла в цій установі. Тобто засуджені скаржаться на нелюдські умови, на погане поводження з боку персоналу, і, фактично, ми спостерігаємо за тим, що саме в цій колонії ця практика відбувається постійно.

Олена Сапожнікова: Але це не тільки в Україні так відбувається і не в радянські часи, і не в Росії, а от в інших країнах також. Відзначається, наприклад, це ще з початку ХIX та XX століття в Британії, зокрема, якщо говорити про один із елементів, виник рух суфражисток. Це рух за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав. Суфражистки часто використовували голодування під час перебування у в’язницях. Меріон Данлоп стала першою в 1909 році. Владі довелося її звільнити, щоб через імовірну смерть унеможливити створення образу мучениці. Інші ув’язнені суфражистки вирішили унаслідувати її приклад, але тюремники використовували примусове годування, яке суфражистки назвали тортурами. Сестра Еммелін Панкхест, померла, а інші мали серйозні наслідки для здоров’я, як прийнято вважати. І в 1913 році політика щодо голодуючих була змінена. Третій акт про тимчасове звільнення з ув’язнення через стан здоров’я, який в народі отримав назву “акт кота і миші”, змінив політику щодо в’язнів. Голодні протести дозволили ув’язненим, і їх звільняли, якщо ставали хворими, якщо у них погіршувався стан здоров’я, але одразу ж, коли їм ставало краще на свободі, їх повертали до того, щоб вони відбули закінчення строку. Можливо такий варіант нам спробувати, як в Британії? Вони ще в 1913 році знайшли такий шлях, може, і нам якось? Але знову ж таки, це виглядає негуманно. Коли вже в людини погіршується стан здоров’я, її звільняють, але мета, заради чого це відбувалося, вони хотіли домогтися чогось, вони ставили якісь вимоги, протест не просто так проводився, вимоги ці не задовольнялися.

Андрій Діденко: Я нагадаю, що саме голодування, воно небезпечне для здоров’я. Коли людина голодує, наприклад, 40 діб і більше, то відбуваються незворотні наслідки для організму, особливо якщо людна голодує 100 і більше діб.

Олена Сапожнікова: От в історії є приклади, коли люди або помирають або потім мають серйозні наслідки.

Андрій Діденко: Це можуть бути незворотні наслідки, коли коли людина виходить з голодування, коли вона продовжує нормальне життя, в неї потім все одно відбуваються такі шкідливі наслідки для здоров’я, і це можуть бути летальні наслідки після такого голодування.

Олена Сапожнікова: Але чому люди сотнями років проводять от такі протести? Ще перша письмова згадка про голод, як форму протесту, з’явилася, зокрема, в Рамаямі – це десь 400-750 років до нашої ери. Бхарата намагався змусити Раму повернутися, щоб управляти королівством, але той відмовлявся. Тоді Бхарата використовує голодування, як останній аргумент, і досить швидко добивається поставленої мети. Ця практика описується як практика брахманів. І практика голодування, коли протестуючий голодує на порозі будинку винної сторони, наприклад, боржника з метою публічного заклику до справедливості, офіційно існувала в Індії до 1861 року. Чому сотнями років люди використовують ось цей метод протесту?

Андрій Діденко: Олено, ви самі відповіли на це питання, це останній аргумент. Коли вже особа, яка знаходиться в неволі, не бачить інших способів, як донести до правоохоронних органів або до суспільства свою позицію, свої вимоги, свої претензії, от тоді люди вдаються до таких радикальних кроків як голодування, членоушкодження і навіть самокаліцтво.

Олег Шинкаренко: Наскільки я зрозумів, відмовитися від примусового годування неможливо. А що робити, коли тебе годують примусово? Чи можна хоча би потім поскаржитися на факт примусового годування в суді, як на тортури?

Андрій Діденко: Єдиний шлях, який можливий в нашому випадку, це пройти всі національні процедури і звернутися до Європейського суду по аналогу справ, які згадувала Олена: Невмержицький проти України і ще низки є рішень стосовно Молдови, стосовно Туреччини. Вже є багато рішень Європейського суду, які стосуються примусового годування. Я нагадаю, що в Росії, якщо ми почали, власне, з цієї країни, то примусове годування застосовується без рішення суду. І відповідно до статі 24 Російського Федерального закону від 15 липня 1995 року “Про утримання під вартою підозрюваних, обвинувачених в скоєнні злочинів”, застосовується примусове годування за висновком лікаря. Рішення суду в даному випадку не потрібне. Те саме і стосується і до засуджених, які перебувають в Російській Федерації.

Олена Сапожнікова: Не так давно у нас було так само.

Андрій Діденко: Так.

Олег Шинкаренко: А чи були якісь такі випадки, коли вдалося досягти успіху в суді, коли туди скаржилися на примусове годування, окрім цих відомих?

Андрій Діденко: В національних судах – ні, а в Європейських судах – так, які ми згадували також.

Олена Сапожнікова: Тут ще, напевно, є небезпека, навіть не небезпека, а загроза, тому що це латентний стан, що люди бояться скаржитися. Хто піде після таких, фактично, тортур скаржитися до суду? Тобто людина розбита фізично, психологічно, і йти далі одиниці зможуть.

Андрій Діденко: І друге, як знайти ці відомості? Як це довести? Знову ж таки, коли повернутися до питання Олега Сенцова, то в публічній сфері були озвучені такі тези, що Олег погодився на підтримувальну терапію. Підтримувальна терапія – це глюкоза і вітаміни, які внутришньовенно вводяться, але ж це не примусове годування, це зовсім інше. І чи застосовується до Олега примусове годування? Чи взагалі вдаються адміністрації до цих заходів, коли приковують і розкривають рота, і примусово заливають? Ми цього не знаємо, от в цьому і проблема, що це питання має латентний характер і щось дізнатися, довести, а тим більше надати суду обґрунтовані документи дуже, дуже важко.

Олег Шинкаренко: А от у випадку цих успішних справ, то яким чином вдалося довести факт примусового годування? Це ж треба було, мабуть, надати якісь довідки, що воно відбувалося?

Андрій Діденко: В Україні це відбувається легше, тому що, якщо відбувається примусове годування, то є рішення суду, а рішення суду вже можна оскаржити у вищих судах.

Олена Сапожнікова: Раніше, навіть коли не було рішення суду, все ж таки це фіксувалося. Адміністрація колонії не казала, що вона не застосовує, тобто це було виграшно тоді, коли адміністрація колонії казала, що так, до цієї особи застосовано було примусове годування на основі наказу такого-то, такого-то.

Андрій Діденко: Це в тому випадку, коли це фіксується, а ми спостерігаємо багато випадків, коли люди оголошують голодування, а це взагалі не фіксується.

Олена Сапожнікова: Тоді тут про успішність складно буде говорити. Тобто ці успішні історії, Олег, про які ми говорили, це от якраз коли була інформація, що офіційно фіксовано, щодо цієї людини …

Андрій Діденко: В медичних картах все це зафіксовано, в особових справах засуджених все це є.

Олена Сапожнікова: Так, так.

Андрій Діденко: А якщо цього немає, якщо засуджений звертається із заявою, а йому говорять: “Ми тебе помістимо в карцер, а ніяких заходів не будемо вживати, не будемо реєструвати, лікаря не будемо допускати”. І ми спостерігали такі дуже цікаві речі, наприклад, коли засуджені оголошують масове голодування, наприклад, в Замковій виправній колонії це було 20 чоловік і більше. Відповідно до національного законодавства, особа, яка голодує, вона має голодувати під наглядом лікаря. Звичайно, цю людину мали помістити чи в медичну частину чи в якісь заклади, лікар має спостерігати. І от ми спостерігаємо, що якусь кількість людей поміщають в лікарню, а всі інші перебувають в процесі дисциплінарного стягнення у СІЗО або ПКТ, їх поміщають в карцер, їх повністю ізолюють, заяви про голодування не приймаються, і це відбувається постійно. Це така тенденція, це така практика, і вона стала.

Олег Шинкаренко: Як відомо, правозахисник Семен Глузман голодував ще за радянських часів двічі. Один раз 112 днів, інший раз 114 днів. Обидва рази його годували примусово, інакше би він помер. Саме через примусове годування Глузман і відмовився від голодування. Очевидно, що те саме зараз може відбуватися із Олегом Сенцовим. Російська влада хоче позбавити його права на протест, а нас привчити до того, що жоден протест проти неї не має сенсу.