Іванові студентські роки припадають на початок незалежності. Він ще зовсім юний хлопець, який відкриває для себе незнану історію України, захоплюється революційним рухом і почувається піднесено. Іванова юність нагадує описи 70-90-х з текстів Андруховича чи Костя Москальця: мистецькі тусівки, відверті розмови, алкоголь, юнацький запал і сили перевернути світ. І все це триває, аж доки Івана не починають переслідувати, погрожувати і не перетворюють усю його юнацьку революційну романтику на кошмар. Що ж, імперії не помирають так легко й безслідно. І страшний привид СРСР ще довго повзає у павутинні новітньої історії.
Тож Іван тікає з осередку подій і оселяється в рідному тихому Ужгороді, де переховується від історії й ні з ким не говорить про свої кошмари. Він залягає на дно, розпочинає інше життя й одружується із Фебою, яку незабаром починає звинувачувати в усьому, що не склалося в його житті.
Феба – тендітна поетка, яка уявляла своє життя десь у львівських кнайпах за розмовами з митцями й читанням віршів. Натомість вона опинилася в павучому лігві Іванової мами, яка перетворює життя Феби на побутовий кошмар. Перед нами й справді розгортається якась «Кайдашева сім’я», яка в романі Луцишиної видається закономірною. У кожного з героїв свої історичні травми. От тільки замість того, щоб розібратися з ними, персонажі атакують одне одного, перетворюючи своїх найближчих людей на ворогів. Очевидно, і їм, і всій країні потрібна психотерапія на якомусь національному рівні. Інакше вони повільно знищить себе як націю і найдорожчих їм людей.
А прочитати, як романтичні поривання 80-90-х перетворювались на побутову драму, можна в романі Оксани Луцишиної «Іван і Феба», що вийшла друком у «Видавництві Старого Лева».