Зокрема, вони показують, якою індивідуальною є мова. Всі неправильні словоформи, русизми, полонізми чи кальки з інших мов є надважливими для нашого індивідуального світовідчуття. Млинці, оладки, блінчікі, панкейки – це не перелік лексичних одиниць, з яких на тестуванні треба обрати один правильний варіант. Це слова із різних історичних та індивідуальних мініепох. Панкейки, як і інші запозичені з англійської слова, передають дух сучасного молодіжного середовища. Воно показує, якою є це середовище і цей час. Що в ньому круто, як в ньому говорять, що звідки копіюють. І те саме з усіма словами цього переліку. Мова художніх творів послуговується ними всіма. Їй потрібна множинність варіантів і можливість гратися з ними. Звісно, старанний редактор чи редакторка мали б виправити весь цей ряд до єдиного правильного слова. Але в тому й фішка, правильного тут нема.
Інший аспект, який описує Ірина Славінська, це функція класики і класичних знань. Покоління наших батьків має інші уявлення про класичні книжки й персонажів, ніж ми. І незнання імен видатних комсомольців не робить нас неосвідченими. Як і невпізнавання цитат з добре відомих кілька десятиліть тому фільмів. Класика – це теж мова. І це нормально те, що ми говоримо зі старшими й молодшими поколіннями різними культурними діалектами.
І так само, як українці різних генерацій говорять своїми мовами, так представників різних націй по-різному зачіпає історія. Привезти в Ізраїль коробку цукерок «Вечірній Київ», як пише Славінська – погана ідея. На ній зображений пам’ятник Богдану Хмельницькому, м’яко кажучи нетолерантної до єврейського народу постаті. Момент, який емоційно мало заторкує українців, і який натомість буде промовистим в Ізраїлі.
Саме з таких неоднозначностей, культурних, мовних та історичних розбіжностей зіткане наше життя, про що можна прочитати в інтелектуально-медитативній есеїстиці Ірини Славінської «Мої запасні життя» від Видавництва Старого Лева.