Тетяна Петренко
Війна дитячими очима в повісті Сари Пенніпакер «Пакс»
Пронизливо щира повість про правду і брехню, про безглуздість війни, про вразливість природи, про вірність собі і відданість другові, про вміння співчувати
Ведучі1
ФОТО: Видавництво Рідна мова
Щоб говорити про війну, не обов’язково вдаватися до розлогих сцен, як це зробив Толстой у «Війні і мирі». Ба більше, існують книжки, за читанням яких ми не зможемо й не захочемо випускати описи війни, як багато читачів робить це із Толстим. І підліткова повість «Пакс» американки Сари Пенніпакер – це один із таких текстів.
У Пітера є домашній улюбленець, лисеня Пакс. Точніше, у Пітера був домашній улюбленець, оскільки на самому початку книжки батько змушує хлопця залишити лиса у лісі, де йому й місце. При цьому сам батько вирушає на війну, залишаючи Пітера з відчуттям покинутості. І хлопець вирушає на пошуки Пакса. А оскільки в книзі глави подій із життя Пітера та Пакса подаються по черзі, ми бачимо, що лис теж вирушає на пошуки хлопця.
Від початку книжки стає зрозумілим, що Пітера й Пакса поєднують значно глибші зв’язки, ніж любов між хазяїном і домашньою твариною. Вони обидва є покинутими у ворожому світі постатями, які шукають, ким вони є насправді й, що важливіше, намагаються повернутись до своїх близьких і до свого дому. Тож Пітер і Пакс – це дві половинки однієї сутності, два рівні свідомості, людський і тваринний, дорослий і дитинний. Нічого не нагадує?
Я не можу не провести паралель між «Паксом» і книжкою-притчею Янна Мартеля «Життя Пі» про хлопчика, що пливе з бенгальським тигром, яка здобула Букерівську премію. Адже наприкінці цього роману читачі виявляють, що Пі й тигр – не випадкові співподорожні, а та сама свідомість розщеплена на людську й тваринну сутність.
Для чого Сарі Пенніпакер вдаватися до цієї непрямої мови в підлітковій повісті? Що ж, річ у порушених нею темах. Пітер – не просто самотній хлопець, а дитина, яка стикається з близькістю війни. Авторка не вдається до опису баталій, людських смертей та інших катастроф, але все у цій книзі зроблено так, що ми чуємо відгомін воєнних дій на периферії. Для цього авторка використовує зокрема лінію Пакса, який бачить, як дорослі люди хворіють на війну. У повісті не проливається людська кров, але ми бачимо, як від неї страждають і калічаться лиси.
А про те, чи вдасться Пітеру та його лису знайти себе в цьому ворожому й самотньому світі – читайте у повісті «Пакс» Сари Пенніпакер, яку переклали у видавництві «Рідна Мова».
