Навіть якщо ти герой АТО і побив дружину, ти злочинець, — Андрій Козінчук

В студії Громадського радіо розглядається проблема насильства в родині.

Тетяна Трощинська: Чи позначається на насильстві в сім’ї  збройний конфлікт і як? 

Андрій Козінчук: Обов’язково. Наслідки війни переносяться і на сім’ю. Як правило, це йде через порушення комунікації — люди не розуміють один одного, особливо коли ветеран повертається, а його начебто не розуміють. Тут стає важко і сім’ї: йшов на війну чоловіком, а повернувся солдатом. Через це може статися насильство в сім’ї. Приведу до прикладу іноземний досвід. Раніше, в Югославії протягом 14-ти років питанням насильства в сім’ї не займалися. І це доросло до трагедії.

Тетяна Трощинська: Тобто 14-ть років провалу, а потім ця проблема стала настільки помітною?

Андрій Козінчук: Вона виходила на зовні. Якщо ми будемо байдужими та не станемо з цим працювати, то в нас теж таке може бути. Добре, що є інший досвід, яким ми можемо користуватися. Ця тема є дуже важливою та актуальною.

Тетяна Трощинська: Про що можна сказати з цього досвіду, чим може користуватися суспільство?

Андрій Козінчук: Досвід говорить про те, що байдужість до цієї теми може вас зачепити. Більшість сімейного насилля йде саме через порушення та відсутності комунікації, тобто члени сім’ї абстрагуються один від одного. Важливу роль відіграє національна ментальність — жінки звикли терпіти насильство, переживають за вік. Це абсолютно реальні приклади, які дратують цивілізований світ. Ми, фахівці, зі своєї сторони проводимо психоедукацію — освітницькі заходи, на яких розповідаємо про насильство. Не всі жінки знають, що таке насильство, що воно існую не лише фізичне, а й фінансове. Коли жінки в цьому розбираються, їм легше цьому протистояти. А в XXI столітті з’явилося насильство з боку жінок.

Василь Шандро: Військових чи в принципі?

Андрій Козінчук: У військових жінок, які повертаються, відбуваються інші травмовані речі. В них присутнє невизнання. Повернувшись з війни, жінка одягає платтячко, її подвигів не видно, хоча б хотілось. А це має інші наслідки.

Тетяна Трощинська: У жінок, які повернулись з війни, є відчуття, що їх не визнає суспільство через відсутність військової форми. Тобто чоловіки, які ходять в камуфляжі дають роздуми, що вони з війни.

Андрій Козінчук: Так. І цим зловживають.

Тетяна Трощинська: А якщо він не з війни, а прикидається?

Андрій Козінчук: Таке буває, але ветерани їх одразу ловлять. Не треба навіть спілкуватися про військову службу. Погляд ветеранів, наче сканує. А у жінок інші проблеми. Є категорія жінок, які були на війні, а їх чоловіки були тут. Це не означає, що після повернення додому жінка почне знущатися над чоловіком, але якісь речі, пов’язані з порушенням комунікації, можуть бути.

Василь Шандро: З чим пов’язано порушення комунікації?

Андрій Козінчук: Наведу приклади. Коли ветеран йде на війну, він має свою притаманну систему цінностей — сім’я, родина (особливо в нашій ментальності). Коли він повертається, його система цінностей дещо змінюється. Він прагне вижити, бо на війні сім’я не має такого значення (особливо під час бойових дій). Потім сімейні цінності повертаються. Але в період 1-3 місяці в дружини лишились незмінні цінності (сім’я). Заглянемо в історію: коли чоловіки валили мамонтів, вони об’єднувались в когорти, а жінки в той час тримали вогнище та виховували дітей. Чоловік, коли повертався з полювання, вважався воїном.

Тетяна Трощинська: А жінка, яка повертається, теж воїн?

Андрій Козінчук: Вона також воїн, але має потяг до сім’ї. Але сім’я трохи видозмінюється. Чоловік, який воює — це нормально, жінка, яка прагне сім’ї — теж. Для того, щоб вони подолали кризу зміни системи цінностей, їм необхідно знати про такі речі.

Тетяна Трощинська: І поговорити?

Андрій Козінчук: Так, поговорити, дати час і простір, шанс на те, що можуть існувати інші стандарти, бути чесними один з одним. Якщо погляди не співпадають, то краще розлучатися.

Тетяна Трощинська: Тобто не завжди треба зберігати сім’ю?

Андрій Козінчук: З точки зору інституту шлюбу і держави — ні, завжди треба зберігати сім’ю. З точки зору психології — так. З професійного досвіду я спостерігав, що деяким чоловікам після розлучення стає легше дихати. Жінкам це дається важче, навіть якщо вона була ініціатором. Психологічно, для неї шлюб — це захист від соблезубого тигра.

Тетяна Трощинська: А якщо цим соблезубим тигром є чоловік?

Андрій Козінчук: Навіть в таких випадках жінка страждає більше. Найгірше — коли вона цього не показує.

Тетяна Трощинська: Суспільство тисне?

Андрій Козінчук: Ні, це психологічне. Сприйняття шлюбу для жінки і чоловіка абсолютно різне. Але людина може до всього пристосуватися.

Тетяна Трощинська: Якщо обидві сторони хочуть зберегти сім’ю, не маючи комунікації?

Андрій Козінчук: Це найчастіший варіант. Звернуся одразу до жінок – дайте час і простір чоловікам, не допитуйтесь фразами «ти мене не любиш, бо часто вбивав».

Тетяна Трощинська: Це питають?

Андрій Козінчук: Так. Фантазія жінок необмежена. Треба поважати, що чоловік обрав саме такий стиль, що він пішов на війну. Треба дізнаватись, про що чоловік переживає. А ще краще — звернутися до психолога чи до людини, якої ви довіряєте.

Василь Шандро: Який є механізм звернень до психологів? Де їх треба шукати? Чи можна психолога відвідувати інкогніто?

Андрій Козінчук: Психолог не має права працювати з психічно нездоровими людьми. Коли психолог починає з вами працювати, означає, що ви психічно здорова людина. Ходити до психолога — так само, як навідувати стоматолога. Найбезпечніший спосіб знайти психолога – звернутися до людини, яка з цим зустрічалася. Зараз в обласних та районних  центрах є багато спільнот, які можуть дати кваліфіковані контакти спеціалістів. Я працюю в ГО «Побратими», можете звертатися до нас. Пам’ятайте, що в психологів існує професійна етика, яка забороняє виносити інформацію про вас та ваші проблеми. Психолог може винести вашу проблему виключно на загал таких же спеціалістів, як і він без зазначення імені і деталей.

Василь Шандро: Чи є в Вас якась база даних, куди реєструються та систематизуються подібні випадки?

Андрій Козінчук: Ми ведемо статистику з такими випадками, але не вказуємо ім’я. Нам з колегами важливо не ділитися випадками, а конкретною ситуацією , щоб колегіально вирішити проблему та перевірити самого себе. Психолог може втратити реальність. А колегіальне рішення може допомогти переконатись в правильності вибору. 

Василь Шандро: Наскільки новим є поняття «військовий психолог»? Це новий медичний фах?

Андрій Козінчук: По формі фах не є новим, по змісту — новинка. Я закінчив інститут саме за спеціальністю «Військова психологія». Прийшовши на війну, я зрозумів, що прочитане в книжках, не всюди працює. За мирний час від мене не вимагали, щоб я працював з військовослужбовцями, наголос робили на тому, щоб була стін-газета, яка називалась іменем мого підрозділу, щоб солдати сходили в музей тощо. Зараз ми маємо можливість звертатися на іноземних дослідників. Раніше цього не вистачало. Я прошу у держави, щоб у цьому плані нас підтримали, тому що іноземці йдуть на зустріч та допомагають. В жодної країні не має центру соціально-психологічної адаптації, але проблеми з насильством є в усьому світі.

Тетяна Трощинська: Що слід знати тим, хто сіє насильство?

Андрій Козінчук: Треба пам’ятати про закон. Якщо ви побили дружину, то порушили законодавство, не зважаючи на наявність медалі та звання. Коли дружина опинилася в такій ситуація і боїться розповідати про це в поліції, треба звернутися до фахівця. Якщо не хоче розповідати професіоналам — поділиться з іншою дружиною ветерана, вона зрозуміє вас. Ні в якому разі не тримайте це в собі. Пам’ятайте, що в вас є діти. Найбільшу травму вони отримують саме в дитинстві. Не будьте байдужими. Як тільки ми зрозуміємо, що приймаємо участь у соціальній адаптації ветеранів, ми підкреслимо, що зробили краще не лише дня них, а і для їхніх сімей.