Подорож Києвом дитинства продюсерки Громадського радіо. Частина 1

За вікном місто мого дитинства. Щоправда, в моєму дитинстві все, що я зараз бачу за вікном, не існувало. Цей Шанхай набудували в останні 20 років, але я вважаю, що краще нехай забудовують околиці, а не центр. Хоча Київ забудовують всюди, і це жах. Як і з подорожами в інші міста, так і з блуканням своїм, все залежить від настрою і стану душі. Тому ходімо зі мною, пройдемось моїми улюбленими місцями в Києві.

Для того, щоб вивчити, дослідити й відчути це велике місто треба його розділити на маленькі шматочки, присвятивши пів життя, аби знайти той дзен, який місто приховує. У мене ці шматочки розділялися на райони, в яких я навчалася або працювала.

Вперше гуляти містом мені дозволили в третьому класі школи, мені було 10 років. Я тоді із подругою ходила в Центральний палац дітей та юнацтва займатися в театральному гуртку. Відчувала себе тоді шалено дорослою, а зараз захоплююся своєю мамою, яка в чітко зазначені години сиділа біля телефону, чекаючи на мій дзвінок. Це були мої перші кроки пізнання міста і можу сказати, що ці кроки були крутими. Ми з подругою прогулювали заняття і гуляли парком Слави, дивилися на красиві пагорби. Якось був день, коли ми пішли скочуватися з гори на Співочому полі. Там тоді ще ні виставок, ні активностей не було, а був ліс, трава і гори пожовклого листя.

***
Бувши на станції метро «Арсенальна», ще там, знизу, знайдіть тунельник між двома платформами, постійте там хвилин 10 і дочекайтесь моменту, коли потяги синхронізуються з двох сторін, а вас поглине той ритм коліс і потоків вітру. Все це на глибині 105 метрів, адже «Арсенальна» найглибша у світі. А ще там дуже часто у проміжку між двома ескалаторами грає скрипаль, а це дуже гарно. Якщо не поспішаєте, то сядьте на мармуровий виступ в стіні й послухайте, як звуки відбиваються від стін.

Вже на поверхні для прогулянок у вас є 3 напрями – ліворуч, праворуч і вперед. Якщо ви зі мною, то ходімо прямо, і загубімося між будинками, які колись оточували завод «Арсенал». Це недооцінений район, в якому варто підіймати голови й дивитись на суміш пострадянських, дореволюційних і сучасних будівель.

Потім виходьте до готелю «Салют», мені він колись здавався неймовірно дивовижним, а сьогодні вже не дуже. Ви все одно пройдете повз, пірніть в перехід, пройдіться книжковими магазинчиками, купіть собі гарячий шоколад, виходьте на Алею Слави, з майданчика біля стели відкривається красивий вид на лівий берег. Особливо атмосферно тут тоді, коли світяться ліхтарі й вікна будинків. Сам парк заслуговує на тривале і вдумливе блукання. Його площа – майже 20 гектарів. Навіть у вихідні та святкові дні тут кожному знайдеться куточок для усамітнення.

Готовність сприймати страшні факти злочинів радянських часів – це також стан душі. Тому, якщо відчуваєте той самий настрій, то завітайте в будівлю Меморіалу жертв Голодомору. Історії людських життів і смертей, історії людських життів, смертей і велетенського злочину в документах, фотографіях, спогадах очевидців і документальних фільмах.

Тут є одна нелогічна порада. До меморіалу краще приходити не через парк, а знизу від Аскольдової могили, адже протягом цього підйому вздовж сходинок є інформаційні щити, які з помірною поступовістю занурюють вас в історію 1932-33 років.

До Печерської лаври йдіть вулицею вздовж парку. Тут стандартно треба підіймати голову, а якщо захочеться поблукати, то пірнайте у дворики, тут височенні дерева й особлива київська атмосфера.

Навпроти Лаври — Арсенал.

«Прийде час, і Ви побачите, що я збудував цю споруду не для фортеці, а для людей», — говорив Йоган Меллер, автор колишнього воєнного об’єкта, який сьогодні слугує мирним цілям – мистецтву та розвитку культури.

Його збудували ще у 1801 році у межах будівництва Печерської фортеці, та лише зараз, на початку XXI століття, перетворили на музей. Величезна територія комплексу, 50 тисяч квадратних метрів, дозволяє втілювати у життя масштабні культурні проєкти. Тут і мода, і книжки, і зустрічі, і вернісажі, і просто блукання із зали в залу неначе лабіринтами. Часто територія вільна для відвідувачів, обов’язково зазирніть, будете вражені.

Печерська лавра – місто в місті, але я чомусь зовсім це місце не люблю. Якось було захотіла туди зайти погуляти, але отримала стільки негативу від місцевих бабусь, що майже криком верещали про мою коротку спідницю і голову без шалика. Тепер завжди просто проходжу повз, але це зовсім не означає, що вам не варто туди заходити. Один раз в житті точно варто пройтись, піднятися на дзвіницю, погодувати білок, пройтись печерами. Але благаю, тільки не у святкові дні, у свята там шалена тиснява.

Далі Національний музей історії України у Другій світовій війні з експозицією воєнної техніки й музеєм, над яким височіє Батьківщина-мати. Це улюблене місце всіх, хто у нас колись гостював каучсерфінгом. Справляє враження, а тому дуже раджу запланувати й собі таку екстремальну розвагу.

Підйом на висоту 91 метр коштує 300 гривень, дозволений лише повнолітнім. Ще там є обмеження за об’ємами. Можу сказати, що там дійсно можна застрягнути. Уявіть, що навіть стандартна людина з наплічником ледве поміщається. Є ще й погодні обмеження, на щит не пускають, якщо йде дощ, сильні пориви вітру, температура вища за 30°C або менша за 5°C тепла.

За один захід наверх можуть забратися тільки дві людини в супроводі інструктора, адже майданчик більше не вмістить. Подорож на верхній оглядовий майданчик починається з позначки 30 метрів. Тут розташований цілком звичайний вертикальний ліфт. Перед тим, як в нього зайти, відвідувачів просять залишити все зайві речі, рюкзаки, сумки. У крихітній кабіні ліфта помітно виділяється старий аварійний телефон спецзв’язку з радянським знаком якості.

Останній ривок – сходи в трубі, навіть без клаустрофобії тут трохи моторошно, адже ми йдемо всередині лівої руки Батьківщини-матері, що тримає щит. Спочатку видираєтесь під кутом від плеча до ліктя скульптури, потім вертикально вгору. Невеликий круглий люк — і ви опиняєтеся на маленькому майданчику, оточеному ґратами, на висоті 91 метр. Вище — тільки кінчик меча в інший, правій руці, на рівні 102 метри від землі, але туди туристів не пускають.

Весь цей процес – це така купа емоцій, шалений краєвид, шалені враження, шалений страх і шалене задоволення. Дочекайтеся завершення карантину і дозвольте собі це шаленство.

Далі йдіть вниз в сторону мосту Патона, можна йти парком, а можна вздовж дороги. Я люблю обирати другий варіант і ще люблю не глибоко, але зайти на територію Царського села. Сьогодні там набудували елітних хат одна на одній, але мене цікавлять не вони, а старі хатки — їх там ще досить багато. Певно, нащадки не мають грошей відреставрувати, а продавати не хочуть, так і стоять хатки із забитими дошками вікнами серед «пшонківської» розкоші. Тут у мене є один спогад, тут у моїх бабусі й дідуся жили родичі. Отак заходиш на подвір’я, відкривши скрипучу хвіртку, низенький будинок, а там поодаль, майже на схилі саморобна альтанка із такими видами… І там тепло так, затишно, звук бджіл і запах яблук.

Міст Патона обов’язково треба перейти пішки, подивитися на воду, а потім десь на середині озирнутися й ахнути від краси, особливо зараз, коли дерева різнокольорові. Там ви відчуєте, яка ж величезна та Батьківщина-мати, який важкий і красивий державний прапор, і яке ж неймовірне  особливе це місто.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS