Діти і сімейні історії

Коли я була маленька і хворіла застудами, єдиним джерелом розваг були книжки, альбоми зі старими фотографіями і розказані в сто п’ятдесятий раз сімейні історії. Історії я любила найбільше. Їх розповідали дідусь і бабуся і більшість з них я знала майже напам’ять, але все одно просила повторювати ще і ще. Найбільше мені подобалися історії про маму і про війну. Мамине дитинство я знала в усіх деталях: де і в який час вони жили, як звали маминих друзів, з ким вона сиділа за одною партою в школі, які любила казки, які носила платтячка, куди їздила відпочивати влітку, які у неї жили домашні тваринки, як їх звали і що вони разом з мамою робили. Я любила перепитувати у бабусі і дідуся: «а мама таке їла», «а мама так робила», а «а мама таке читала».

Наші з дідом задушевні бесіди про сімейні легенди починалися з кодових фраз «діду, розкажи, яка мама була маленька» або «діду, розкажи про війну». І дід розповідав. На жаль, я не пам’ятаю всіх його історії, дитяча пам’ять зберегла лише найяскравіші, а також те відчуття, коли ти маленька, лежиш зі своїми ляльками і розмальовками в ліжку під пледом, а голос діда малює в уяві повоєнний Київ, як на старих чорно-білих фото або безкрайні херсонські степи, над якими кружляють військові літаки або собачку Кнопку, яку годували молочком з пляшечки і яка скрізь ходила за моєю мамою. Цей голос досі в моїй голові, розповідає свої історії на хвилі радіо Пам’ять.

Йшли роки, я росла, сімейні історії переставали бути захоплюючими і цікавими. Я вже більше не просила їх розповідати, адже більшість і справді вивчила напам’ять, а деякі просто забула. В дорослому світі буває затишно й добре і без родинного фольклору. Необхідність дістати з полиць притрушені пилом альбоми і пригадати кілька історій я відчула, коли підросли діти. Це така мить! Ось вони іще зовсім несвідомі лялечки, які цікавляться тільки мультиками, іграшками і цукерками, аж раптом, абсолютно несподівано, до тебе на руки сідає хтось доросленький і таким знайомим тоном просить: «мамо, розкажи, яка ти була маленька». Як так може бути? Де воно все це береться? Той самий погляд, та сама фраза, той самий захват від таких простих і завчених напам’ять сімейних легенд. І я незчулася, як вже сиділа разом з ними на дивані, гортала старі фото і розповідала про все-все-все: про себе, своїх друзів, школу, про 90-ті, про те, які тоді були іграшки і чому я любила Барбі, про те, куди я їздила в дитинстві відпочивати і чому раніше в СРСР майже ніхто не їздив закордон, про бабусю і її друзів, про діда, про Київ на старих фото, про війну, про прадіда і прабабусю, про всіх прапрадідів і прапрабаб.

Я розповідала і розуміла, що все це неймовірно важливо, що я зараз даю їм якусь прив’язку, бекґраунд, відчуття повторюваності. Тому що пироги з яблуками, які пече твоя мама, а до того пекли бабуся, прабабуся і прапрабабуся, смачніші ніж просто пироги з яблуками. Нехай це важко зрозуміти в 7 років, але в 27 це буде зрозуміло і тоді знову пригадається все найсмачніше і найулюбленіше з дитинства, тому що є для кого відтворювати сімейні рецепти, легенди, є для кого оприявнювати тяглість історії. А ще я зрозуміла, що є дехто, хто робить це для моїх дітей окрім мене. Коли ми натрапили в альбомі на фото моєї мами з собачкою Кнопкою, Маркіян видав фразу: «О, та це ж Кнопка! Я про неї все знаю, про цю собачку». Він сказав це таким тоном, наче говорив про старого друга, наче справді знав її давно-давно, водив на поводку, танцював, беручи за передні лапи і цілував в морду, хоча мама казала не цілувати. Я дуже добре знаю, хто йому все це розповів. І мені від цього знання знову по-дитячому затишно.