Мені виплатили 100 тисяч, але в інших звільнених з цим є проблеми — колишній полонений Фомічов

Володимира затримали 4 січня 2016 року під час візиту до батьків у місто Макіївка. До того він проживав у Києві, був аналітиком руху «Сильні громади». У полоні пробув 2 роки, був звільнений під час обміну полоненими в кінці 2017. За словами Володимира Фомічова, «військовий трибунал» «ДНР» звинуватив його в незаконному зберіганні зброї та в екстремізмі.

— У грудні 2017 року в нашому ефірі ви сказали, що у полоні в колонії в Горлівці, де вас утримували бойовики, слухали Перший канал «Українського радіо», радіо «Промінь» та «Громадське радіо». Програми допомогли вам триматися і саме з Українським радіо ви вирішили пов’язати своє життя після звільнення. Чим зараз займаєтеся?

— Працюю на «Українському радіо», займаюся аналітикою і редактурою.

— Понад рік минуло з моменту вашого звільнення. Що було складно і що легко за цей час?

— Цей рік за останні 5 був найпростішим, тому що у мене була свобода, у мене стало краще з грошима, була якась стабільність і не було жодного потрясіння. Я нарешті відчув радість життя. Минулі роки ти їдеш з Донецька, переїжджаєш сюди, повертаєшся на Новий рік додому, потрапляєш в полон, з тобою постійно щось відбувається. Насправді все це дуже важко.

— Чи можете пригадати розчарування цього року?

— Я пообіцяв собі, що у мене буде дуже простий рік. Я не ставлю собі жодних цілей. Я просто живу цей рік так, як вважаю за потрібне. У мене було, що потрібно, я спілкувався з друзями, гуляв вулицею, працював, робив те, що мені подобається. Це дуже класно.

— Ви отримали 100 тисяч гривень від держави. Чи були складнощі з цим?

— У мене складнощів не було. Як пообіцяли виплатити за півроку, так і виплатили. Звичайно, довелося провести невелику адвокаційну кампанію, яка допомогла нам отримати ці гроші. Довелося ходити на ефіри, писати статті, ходити в державні органи, на комітети Верховної Ради, щоб постійно заявляти, що нам ці гроші повинні виплатити. Але у нас є проблеми з іншими полоненими. Мені здається, досі є проблема в Олексія Канарського. Треба перепитати у нього, але була проблема з отриманням документів. Для нас була новина, що в Україні немає Єдиної міграційної бази громадян. Якщо людина втратила документи, важко ідентифікувати її особу. Держава не могла сказати, що ця людина є її громадянином, ніде про нього не було жодної інформації, окрім тих окупованих районів, звідки отримати її не змогли.

Є різні проблеми, але я не розумію, чому вони виникають. Про нас знає вся СБУ, все Міністерство тимчасово окупованих територій. Я не розумію, в чому проблема. Петро Олексійович нас добре зустрічав, з нас хотіли зробити героїв, хоча я не погоджуюся з думкою, що ми герої, ця думка мені не подобається, я не розумію, навіщо це все було робити. Коли цим скористалися, частину людей кинули. Потрібно було просто зрозуміти, що це люди, які перебували в біді, їм потрібна допомога, яка буде тривати не 5 хвилин. Допомога має бути комплексна, не тільки грошова, а й психологічна. Перша частина посттравматичного синдрому починається на 6-му місяці або навіть пізніше. У мене це почалося десь у вересні. Люди тільки вийшли з полону, а їх одразу кинули у великі бюрократичні процедури. Держава не подумала, що в деяких моментах людям буде важко адаптуватися до нового життя або відновлювати навички, які були раніше.

— Чи ходили ви до психолога?

— Я ходив до психолога, зараз я іноді теж до нього ходжу. Потрібно сказати, що це приватний психолог, його не надає держава.

У нас в країні 5-й рік триває війна. Багато людей повертаються з полону, із зони бойових дій, у багатьох психологічні проблеми. Коли ми читаємо новини про те, що хтось з АТО когось вбив або щось інше відбулося, ми розуміємо, що людина не пройшла період адаптації, психологічно її ніхто не адаптував. А потім кажуть: «Вчора був героєм, а потім він не герой». Люди, які не бачили нічого складного у своєму житті, були постійно тут, ще розчаровуються, хоча вони не подумали, що цих людей потрібно адаптувати до мирного життя.

— На початку 2018 року ви пройшли лікування. Це держава вам забезпечила. Після того, окрім 100 тисяч гривень, які ви отримали, ніякої підтримки не було?

— Загалом так, але зараз відкрили якусь стипендію імені Левка Лук’яненка. Я поки не дізнавався, що вона містить, але обіцяють якусь грошову допомогу на рівні прожиткового мінімуму. Цим буде займатися Міністерство тимчасово окупованих територій. Я читав цю постанову на сайті Адміністрації Президента. Якби ніхто з нас не побачив повідомлення Адміністрації Президента, ми б про це не знали.

— Чи спілкуєтеся ви з кимось з окупованих територій?

— Іноді я спілкуюся зі своїми знайомими, які там залишилися, але не дуже часто. Я стежу за новинами, але так розумію, що ситуація не стала кращою.

— Чи діляться люди, з якими ви іноді спілкуєтеся, наболілим чи тим, що відбувається?

— Потрібно зауважити, що багато людей визнають «ЛНР», «ДНР» як свою реальність. Люди вже ходять у «державні установи», які там працюють, вони ж не можуть відмовитися від свого життя. Люди визнають цю незаконну владу, не можна жити, якщо ти її не визнаєш.

— В минулому інтерв’ю Громадському радіо ви говорили, що спілкувалися з людьми, які з вами були в полоні, спілкувалися з адміністрацією, тому що люди передусім є людьми. Чи не змінили ви своє ставлення до тих, хто утримував вас у полоні?

— Я не змінив свою думку. Там передусім живуть люди. Якщо у людини є родичі у Горлівці або в іншому місті, яке там розташоване, а в підконтрольній Україні вона не може знайти роботу, не може забезпечити старих батьків, які залишаються там, або своїх дружину і дітей, вона йде працювати в ці органи. Ми дивимося на те, чи вчиняє ця людина злочини. Я не бачу злочину в діях сержантів, які утримували нас в колонії. Вони нічого не робили поганого, вони дивилися, щоб ми спали під час відбою, через них можна було вирішити багато своїх проблем. Я б передусім дивився на людський фактор та на конкретні вчинки.

Розмову слухайте у доданому звуковому файлі.