1 грудня 1991 року 84% жителів Донбасу голосували за незалежність України

Любомир Ференс: Тоді відбулося історичне рішення, історія змінилася. Що ви пригадуєте з тих часів найбільше?

Володимир Чемерис: У 1991 році я був головою Союзу українського студентства. Ми взяли на себе роботу по Луганській області, поїхали туди, були спостерігачами під час Референдуму. Було приємно, що 83% населення Луганщини проголосували за незалежність, Донеччини — ще більше.

Ці спогади пов’язані з тим, що там відбувається зараз. Всі ці 25 років будь-які проросійські настрої на Луганщині, в Донбасі, якщо й були, то дуже маргінальні. Стосовно утворення «ЛНР», «ДНР», не можна говорити, що це лише план «Шатун» чи інші агенти Кремля. Треба розуміти, чому мешканці Луганщини та Донеччини, які щиро голосували за незалежність, і зараз говорять, що живуть в Україні, виступили проти теперішньої української влади і ультраправої домінації, яка відбулася на Майдані.

Коли мені говорять, що на Донбасі є лише агенти Путіна, які виступили проти незалежності України, я кажу, що це неправда. Там живуть такі ж українці, які щиро хочуть незалежності. Але вони хочуть жити в демократичній соціальній країні, а не в тому, що ми бачимо тут у нас.

Любомир Ференс: Чому тоді стався такий кардинальний поворот через чверть століття?

Володимир Чемерис: Не за 25 років, це сталося буквально за кілька місяців. Люди побачили насильство на Майдані, захоплення адміністративних будівель, повалені пам’ятники Леніну, побачили, що пропонується не те, про що вони мріяли.

Олександр Близнюк: А що вони хотіли?

Володимир Чемерис: У нас вже було не два Майдани. Було, напевно, п’ять. Під час «України без Кучми» було артикульовано гасло зміни системи соціальних, економічних та політичних відносин. Люди вийшли на вулиці з соціальних причин, бо вони стали настільки гостро, що люди не могли мовчати. На жаль, тоді систему ми не змінили. Але люди після цього почали розуміти, що це необхідно робити.

Виявилося, що до наступного Майдану довелося чекати не зовсім довго — 2004 рік. Але люди, які стояли на сцені, казали, що всі соціальні вимоги зводилися лише до «Ющенко — так». Змінили президента — не змінили систему.

І ті соціальні причини знову виштовхнули на Майдан. Тепер рефреном звучало гасло зміни системи. Зараз пройшло три роки. Думаю, ми ще раніше зрозуміли, що система не змінилася.

Попри те, що був незаконний референдум, який провели на Донбасі, зараз у нас існує пропаганда, яка показує ситуацію на Донбасі однобоко.

Любомир Ференс: Пропаганда українських медіа?

Володимир Чемерис: Буз сумніву. Абсолютна більшість людей, які там є, говорять, що вони в Україні, лише хочуть окремого статусу, щоб не валили пам’ятники, щоб не була така соціальна політика, яка є в Україні — підвищення тарифів, всевладдя олігархів.

Я противник федералізації, але зараз не бачу іншого виходу, щоб повернути Донбас назад. Ті люди, які говорять: «Ніяких переговорів, Мінського процесу», — це люди, які виступають проти єдності України.

Любомир Ференс: Чия провина, що пішов такий розлом?

Володимир Чемерис: Наша громадська організація Інститут «Республіка» їздила в Харків, Донецьк, ми збирали представників майданів та антимайданів, намагалися звести їх. І ті, і ті сказали, що питання мови їх не цікавить. Представники Майдану часто говорили російською мовою, а представники Антимайдану казали, що не вважають, що російська мова утискається, мовне питання їх не цікавило.

У результаті переговорів вони виходили і казали, що багато почули один одного і зрозуміли, що є дуже багато спільного.

Я думаю, в першу чергу, це була вина саме тієї постмайданівської влади, яка прийшла в Києві.

Олександр Близнюк: В чому?

Володимир Чемерис: Варто було ухвалити перші рішення, які б враховували те, що б хотіли представники Сходу України, включити їх в політичний процес. Натомість туди були спрямовані війська. Хоча я думаю, там можна було б провести все набагато простіше.

Я вважаю, що було б краще, якби цей процес провели представники громадських організацій і профспілок, ніж туди поїхали представники нової української влади.

Олександр Близнюк: Можна сказати, що 1 грудня 1991 року — найперший Майдан?

Володимир Чемерис: Найперший Майдан — студентське голодування 1990 року. Тоді з 5 вимог була виконана лише 1 — відставка Масола. Але через 9 місяців після завершення студентського голодування на граніті була проголошена незалежність.

Ми боролися, щоб була демократична Україна. Зараз отримали, особливо після цього Майдану, Україну з тоталітарними тенденціями. Буквально кожен вияв поглядів переслідується.

Любомир Ференс: Що ви маєте на увазі?

Володимир Чемерис: Наприклад, Руслан Коцаба, Олена Гліщинська. Можна назвати сотню людей, проти яких були відкриті справи. Нещодавно президент підписав закон, згідно якого Національна рада з телебачення і радіомовлення здійснює цензуру: слідкує за контентом телебачення і радіо, може штрафувати і позбавляти ліцензій, якщо там відбувається те, що за їхніми трактуваннями може загрожувати національній безпеці.

Усі ці кроки прикриваються війною, яку наш теперішній президент обіцяв завершити за два тижні. Я думаю, можна було б завершити за дві години, якби вони цього хотіли.