hvylya.net
Григорій Стариков, історик, співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського Національної академії наук України, розповідає про постать Михайла Грушевського.
Василь Шандро: Буквально за три дні Україна відзначатиме 150 років від дня народження Михайла Грушевського. Це одна з ключових фігур в українській історії 20-го століття. На що в біографії історика нам слід звернути увагу?
Григорій Стариков: Якщо говорити про контекст дати вшанування річниці Михайла Грушевського, я поділяю думку Ярослава Грицака з приводу того, що українське суспільство перенасичене історією. Проблема в тому, що ми живемо в такій ситуації, коли історія має значення, а факти — ні. Так само і з Грушевським. Ми знаємо його за купою стереотипів, абсолютно не заглиблюючись у його справжню особистість. Проблема Грушевського у тому, що його особистість не осучаснена, він не вписаний у сучасний культурний контекст.
Ірина Славінська: А чому так сталося? Я можу припустити, що він як громадський діяч багато чим займався, і через це за ним важко закріпити якийсь окремий кластер. Які ще причини можуть бути?
Григорій Стариков: Тут певною мірою зіграла свою роль радянська доба, коли його діяльність була абсолютно викинутою. Пізніше його особистість почала повертатись в історію, але уже в традиційно радянський спосіб.
Ірина Славінська: Але ж Грушевський не був забанений цензурою, навпаки він був істориком, якого можна було читати?
Григорій Стариков: Ні, його не можна було читати. Його праці знаходились у спецархівах. Він не з тих істориків, які були канонізовані у радянський час.
Василь Шандро: Через що: через «Історію України-Руси» чи через головування у Центральній Раді?
Григорій Стариков: Центральна Рада була спірним періодом. Грушевський своїм поверненням із-за кордону у Радянський Союз певною мірою спокутував свою провину. Цим влада демонструвала, що її опоненти повертаються і визнають владу. Таким чином, певну індульгенцію він мав. Більше того, він не будучи членом партії, тяжів до лівих есерів, які в той час знаходилися на керівних посадах в українському Раднаркомі. Тоді під Грушевського в Академію наук об’єднали всі історичні установи, тобто він мав окреме фінансування і певною мірою почував себе непогано. Але вже на початку 30-х він готувався до дуже масштабного процесу, який зрештою так і не відбувся. Тоді було прийняте рішення розправитись з Грушевським по-іншому, без гучного процесу. Але тавро буржуазного націоналіста над ним тяжіло фактично до 91 року.
Василь Шандро: Чи можна говорити про якісь ідеї Грушевського як державотворця? Чи прослідковується у його роботах погляд на те, якою він бачив Україну?
Григорій Стариков: За своїми переконаннями Грушевський тяжів до лівих ідей. Він з критикою ставився до еліт, до тих же гетьманів, особливо до Мазепи. Як рушій історичного процесу він виокремлював народні маси. Але це традиційна схема, він не був новатором у цьому.
Грушевський не був генієм, а талановитим державником — так.
Ірина Славінська: Якщо говорити про Михайла Грушевського як постать людини, яка багато писала і певною мірою сформувала велику частину держави, у якій ми сьогодні живемо, яка хмаринка тегів навколо тієї постаті?
Григорій Стариков: Михайло Грушевський є рекордсменом серед українських істориків за кількістю написаного. Його бібліографія сягає майже 2 000 позицій. Проблема Грушевського в тому, що його абсолютно не осучаснюють. І радити щось почитати його авторства тією мовою, якою він писав — це абсолютно невдячна справа, мені б цього не пробачили. Хоча у нього є дуже непогані речі — «Нарис історії українського народу», його публіцистика. Якщо б про Грушевського вийшов фільм, на кшталт, «Президент Лінкольн — мисливець на вампірів», це було б більш корисно, аніж видання його праць із золотим тисненням на 100 екземплярів для вузького кола. Грушевський навіть за своєю зовнішністю дуже колоритна постать — він, фактично, і Гендальф, і Дамблдор, і хіпстер. Я порівнював всі його зображення, які є у мережі, він скрізь старий. Це подібно до того, як радянська влада створила образ забронзовілого старого Шевченка.
Василь Шандро: Наскільки з точки зору науки коректно говорити про «зраду» Грушевського, чи були інші варіанти його поведінки в той період?
Григорій Стариков: З цього приводу є багато думок. Ми дивимось на Грушевського як на агіографічний образ, майже як на святого, тому ми хочемо, щоб він, як епічний герой, діяв у категоріях «перемоги» або «зради». Насправді це людина, яка знаходилась в абсолютно непростій ситуації, і ставлячи перед ним надзавдання, ми починаємо його критично оцінювати. Це, на мій погляд, абсолютно безперспективно: була конкретна ситуації, була людина, яка в ній діяла.
Грушевський зробив те, що міг зробити на той час і в тих умовах. Власне, і Центральну Раду він очолював, тому що іншої людини з таким політичним досвідом і авторитетом не було, і його, фактично, обрали за його відсутності. Тобто авторитет людини був колосальним.
Ірина Славінська: Не випадково пам’ятник Грушевському у Києві знаходиться біля колишнього приміщення Центральної Ради, де тепер знаходиться Будинок учителя. Сусідство цих двох фігур — це ж теж такий привіт історії і українським 20-им?
Григорій Стариков: Ми трохи переоцінюємо роль Грушевського. Бо існував Генеральний Секретаріат на чолі з Винниченком, а Центральна Рада спочатку була громадською організацією, яка всього лиш мала підготувати вибори до Установчих зборів. Але в тих умовах вибори неможливо було організувати, і вона почала виконувати функцію парламенту. Відповідно, Грушевський мав більш представницькі функції. Крім того, відносини Центральної Ради з тим же Тимчасовим урядом були дуже непростими, і вона підтримувала переворот більшовиків, хоча про це воліють не говорити.
Василь Шандро: Наскільки адекватно говорити про Михайла Грушевського як про першого Президента України в контексті українського державотворення?
Григорій Стариков: Якщо говорити з наукової точки зору, то це абсолютна фікція, придумана у свій час на виборах, коли передвиборчий штаб Леоніда Кучми очолював Дмитро Табачник. Він цим скористався цим для того, щоб вибити у Леоніда Кравчука козир першого Президента України.
Я не думаю, що можна вважати Грушевського Президентом України навіть де-факто. Він був скоріше головою парламенту. Більше шансів називатися першим президентом був Винниченко або Скоропадський. І взагалі, питання ще в тому, чи був Грушевський вправним політиком. Я вважаю, що його роль як політика перебільшена, він все-таки був кращим як історик.