29 вересня виповнюється 150 років від дня народження Михайла Грушевського

Григорій Стариков, історик, співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського Національної академії наук України, розповідає про постать Михайла Грушевського.

Василь Шандро: Буквально за три дні Україна відзначатиме 150 років від дня народження Михайла Грушевського. Це одна з ключових фігур в українській історії 20-го століття. На що в біографії історика нам слід звернути увагу?

Григорій Стариков: Якщо говорити про контекст дати вшанування річниці Михайла Грушевського, я поділяю думку Ярослава Грицака з приводу того, що українське суспільство перенасичене історією. Проблема в тому, що ми живемо в такій ситуації, коли історія має значення, а факти — ні. Так само і з Грушевським. Ми знаємо його за купою стереотипів, абсолютно не заглиблюючись у його справжню особистість. Проблема Грушевського у тому, що його особистість не осучаснена, він не вписаний у сучасний культурний контекст.

Ірина Славінська: А чому так сталося? Я можу припустити, що він як громадський діяч багато чим займався, і через це за ним важко закріпити якийсь окремий кластер. Які ще причини можуть бути?

Григорій Стариков: Тут певною мірою зіграла свою роль радянська доба, коли його діяльність була абсолютно викинутою. Пізніше його особистість почала повертатись в історію, але уже в традиційно радянський спосіб.

Ірина Славінська: Але ж Грушевський не був забанений цензурою, навпаки він був істориком, якого можна було читати?

Григорій Стариков: Ні, його не можна було читати. Його праці знаходились у спецархівах. Він не з тих істориків, які були канонізовані у радянський час.

Василь Шандро: Через що: через «Історію України-Руси» чи через головування у Центральній Раді?

Григорій Стариков: Центральна Рада була спірним періодом. Грушевський своїм поверненням із-за кордону у Радянський Союз певною мірою спокутував свою провину. Цим влада демонструвала, що її опоненти повертаються і визнають владу. Таким чином, певну індульгенцію він мав. Більше того, він не будучи членом партії, тяжів до лівих есерів, які в той час знаходилися на керівних посадах в українському Раднаркомі. Тоді під Грушевського в Академію наук об’єднали всі історичні установи, тобто він мав окреме фінансування і певною мірою почував себе непогано. Але вже на початку 30-х він готувався до дуже масштабного процесу, який зрештою так і не відбувся. Тоді було прийняте рішення розправитись з Грушевським по-іншому, без гучного процесу. Але тавро буржуазного націоналіста над ним тяжіло фактично до 91 року.

Василь Шандро: Чи можна говорити про якісь ідеї Грушевського як державотворця? Чи прослідковується у його роботах погляд на те, якою він бачив Україну?

Григорій Стариков: За своїми переконаннями Грушевський тяжів до лівих ідей. Він з критикою ставився до еліт, до тих же гетьманів, особливо до Мазепи. Як рушій історичного процесу він виокремлював народні маси. Але це традиційна схема, він не був новатором у цьому. 

Грушевський не був генієм, а талановитим державником — так.

Ірина Славінська: Якщо говорити про Михайла Грушевського як постать людини, яка багато писала і певною мірою сформувала велику частину держави, у якій ми сьогодні живемо, яка хмаринка тегів навколо тієї постаті?

Григорій Стариков: Михайло Грушевський є рекордсменом серед українських істориків за кількістю написаного. Його бібліографія сягає майже 2 000 позицій. Проблема Грушевського в тому, що його абсолютно не осучаснюють. І радити щось почитати його авторства тією мовою, якою він писав — це абсолютно невдячна справа, мені б цього не пробачили. Хоча у нього є дуже непогані речі — «Нарис історії українського народу», його публіцистика. Якщо б про Грушевського вийшов фільм, на кшталт, «Президент Лінкольн — мисливець на вампірів», це було б більш корисно, аніж видання його праць із золотим тисненням на 100 екземплярів для вузького кола. Грушевський навіть за своєю зовнішністю дуже колоритна постать — він, фактично, і Гендальф, і Дамблдор, і хіпстер. Я порівнював всі його зображення, які є у мережі, він скрізь старий. Це подібно до того, як радянська влада створила образ забронзовілого старого Шевченка. 

Василь Шандро: Наскільки з точки зору науки коректно говорити про «зраду» Грушевського, чи були інші варіанти його поведінки в той період?

Григорій Стариков: З цього приводу є багато думок. Ми дивимось на Грушевського як на агіографічний образ, майже як на святого, тому ми хочемо, щоб він, як епічний герой, діяв у категоріях «перемоги» або «зради». Насправді це людина, яка знаходилась в абсолютно непростій ситуації, і ставлячи перед ним надзавдання, ми починаємо його критично оцінювати. Це, на мій погляд, абсолютно безперспективно: була конкретна ситуації, була людина, яка в ній діяла.

Грушевський зробив те, що міг зробити на той час і в тих умовах. Власне, і Центральну Раду він очолював, тому що іншої людини з таким політичним досвідом і авторитетом не було, і його, фактично, обрали за його відсутності. Тобто авторитет людини був колосальним.

Ірина Славінська: Не випадково пам’ятник Грушевському у Києві знаходиться біля колишнього приміщення Центральної Ради, де тепер знаходиться Будинок учителя. Сусідство цих двох фігур — це ж теж такий привіт історії і українським 20-им?

Григорій Стариков: Ми трохи переоцінюємо роль Грушевського. Бо існував Генеральний Секретаріат на чолі з Винниченком, а Центральна Рада спочатку була громадською організацією, яка всього лиш мала підготувати вибори до Установчих зборів. Але в тих умовах вибори неможливо було організувати, і вона почала виконувати функцію парламенту. Відповідно, Грушевський мав більш представницькі функції. Крім того, відносини Центральної Ради з тим же Тимчасовим урядом були дуже непростими, і вона підтримувала переворот більшовиків, хоча про це воліють не говорити.

Василь Шандро: Наскільки адекватно говорити про Михайла Грушевського як про першого Президента України в контексті українського державотворення?

Григорій Стариков: Якщо говорити з наукової точки зору, то це абсолютна фікція, придумана у свій час на виборах, коли передвиборчий штаб Леоніда Кучми очолював Дмитро Табачник. Він цим скористався цим для того, щоб вибити у Леоніда Кравчука козир першого Президента України.

Я не думаю, що можна вважати Грушевського Президентом України навіть де-факто. Він був скоріше головою парламенту. Більше шансів називатися першим президентом був Винниченко або Скоропадський. І взагалі, питання ще в тому, чи був Грушевський вправним політиком. Я вважаю, що його роль як політика перебільшена, він все-таки був кращим як історик.