Активісткам Маршу жінок погрожували праворадикали

У студії «Громадського радіо» — співорганізаторки Маршу жінок Ксенія Ніколаєнко, Яна Дзюбенко та Альона Ляшева.

Анастасія Багаліка: Скільки ви сьогодні очікуєте учасниць Маршу жінок? Чи будуть це тільки учасниці?

Ксенія Ніколаєнко: Сегодня на нашем марше мы ожидаем около 500 людей. Это будут и участники в том числе. То есть никакого ограничения по полу или гендерной идентичности у нашего марша нет. Он абсолютно инклюзивный.

Анастасія Багаліка: Чи знають кияни про це марш? Чи це якась вузька довколофеміністична тусівка? Де ви поширювали свої заклики?

Альона Ляшева: Цього року вдалося набути певного розголосу у медіа. З нами зв’язувалися дуже різні люди, яким це цікаво. Мені здається, з кожним роком виходить все краще і краще.

Анастасія Багаліка: За що вийдуть жінки цього року? До якої теми ви намагаєтесь привернути увагу?

Ксенія Ніколаєнко: Повестка марша в этом году — это борьба с насилием во всех его проявлениях. Также в Украине в этом году пройдет еще несколько маршей с разной тематикой. Например, в Харькове главной темой сегодняшнего марша будет экономическое насилие и экономическое положение женщин в Украине и мире. Киевский марш проходит под лозунгом «НІ насильству всіх форматів, від роддомів до військкоматів!»

Євгенія Гончарук: Наскільки ви досі зіштовхуєтесь з нерозумінням того, що таке економічне насильство?

Альона Ляшева: Під економічним насильством ми маємо на увазі те, що, на жаль, жінки в Україні досі знаходяться у менш привілейованому становищі, ніж чоловіки. Наприклад, жінки отримують від 15% до 50% меншу зарплату, маючи ті ж самі посади. Також ми маємо на увазі феномен «скляної стелі». Йдеться про те, що на керівних посадах знаходяться переважно чоловіки. Крім економічного насильства є і репродуктивне. Тобто жінка виконує другу роботу, займаючись паралельно вихованням дітей, приготуванням їжі, пранням, тощо. Це неоплачувана робота. І в суспільстві склалася думка про те, що жінка має це робити.

Євгенія Гончарук: Коли жінка змушена просити гроші, це так само є формою насилля?

Ксенія Ніколаєнко: Да, конечно. Это очевидное экономическое насилие. Любое ограничение экономических свобод женщины в семье является экономическим насилием. К сожалению, это не все понимают. Я вижу тут несколько причин. Во-первых, об этом не принято говорить в обществе. Во-вторых, в законодательстве все формулировки достаточно расплывчаты. Нет четких дефиниций того, что такое, например, экономическое, эмоциональное и психологическое насилие. Экономическое насилие может принимать очень разные формы. Оно является следствием двойной нагрузки и неравенства. Потому что женщине значительно труднее совмещать работу с уходом за детьми и обеспечением домашнего быта. К этому добавляется невозможность получать достойную заработную плату и феномен «стеклянного потолка». То есть экономическое насилие в семье и экономическое насилие на государственном и общественном уровнях очень тесно связаны. В следствии этих проблем женщины являются менее экономически обеспеченными. Это подтягивает и домашнее насилие. Очень часто я слышу от своих знакомых, что женщина, даже испытывая прямое физическое насилие, не может уйти из семьи, поскольку ей или некуда идти, или она не сможет обеспечить своих детей, или она не сможет обеспечить сама себя. То есть все эти проблемы взаимосвязаны, и мы очень мало об этом говорим.

Анастасія Багаліка: Чому жінки, які починають про це говорити, часто зіштовхуються з агресією?

Яна Дзюбенко: Я думаю, що це через нерозуміння. Наприклад, якщо ти не водиш машину, то ти не розумієш проблем, з якими зіштовхуються автомобілісти і автомобілістки.

Просвітництво в цьому напрямку все ще дуже потрібне. Я часто зіштовхуюсь з агресією по відношенню до моїх постів, висловлювань і коментарів. Це відбувається через нерозуміння того, про що я говорю. Не завжди є ресурс, щоб пояснювати все спочатку. Але над цим потрібно працювати, виходити на марші, проводити акції, брати участь у дискусіях і створювати розголос.

Євгенія Гончарук: Чи є певний поступ у цій роз’яснювальній роботі?

Яна Дзюбенко: Ще 10 років назад ніхто не знав, що таке сексизм, фемінізм і гендер. Тобто є якісь зміни.

Альона Ляшева: Безперечно, ці зміни є дуже позитивними. Але не варто забувати про те, що жінки пригноблюються на дуже різних рівнях. І в першу чергу це б’є по бідним жінкам, по жінкам, що мешкають в селах. Жінці, яка працює прибиральницею у дитсадку, який от-от закриють, не дуже допомагає те, що десь там в поліції стало більше жінок. Тому вирішення гендерних питань має бути комплексним — від найнижчих рангів до найвищих.

Анастасія Багаліка: Що допомагає жінкам, які потерпають від гендерної нерівності, але часто не знають про це?

Альона Ляшева: Розвиток нецентральних регіонів і соціальна допомога на різних рівнях — це те, що допомогло б цим жінкам. Але зараз, на жаль, в рамках реформ відбувається зменшення кількості стипендій і закриття малокомплектних закладів. Це в першу чергу б’є по жінках.

Анастасія Багаліка: Чи є якась стратегія у феміністичного руху, щоб пояснити основній масі жінок, що це теж їхнє питання і вони теж до цього дотичні?

Яна Дзюбенко: Я думаю, що йдеться про певні щоденні побутові практики.

Ми знаходимось в замкнутому колі. Економічна ситуація в країні б’є по жінках ще більше, ніж по чоловіках. Це зменшує їхні можливості доступу до знань. Саме тому ті жінки, які мають цей доступ, намагаються ділитися своїми знаннями.

Євгенія Гончарук: У прифронтових зонах жінки більше бояться втратити якийсь заробіток, ніж бути пораненими або загинути. У вас є можливість співпрацювати з прифронтовими містами?

Альона Ляшева: Днями я спілкувалася з активісткою і дослідницею Ніною Потарською, яка постійно їздить в прифронтові зони. Вона розповідала, що там працює дуже багато правозахисних організацій. Але проблема в тому, що ця допомога є точковою. На жаль, держава не грає там великої ролі. Навіть туалети облаштовуються організаціями третього сектору, а держава стоїть осторонь. І це та проблема, на яку ми також намагаємось звернути увагу. Крім того, допомога необхідна внутрішньо переміщеним особам, серед яких є жінки з дітьми. Вони зіштовхуються з бюрократичними та економічними проблемами.

Анастасія Багаліка: Скільки жінок приходило на марші минулих років?

Яна Дзюбенко: Минулого року було близько 300 осіб, позаминулого року — близько 250 осіб.

Анастасія Багаліка: Де і коли збирається марш?

Ксенія Ніколаєнко: Сегодня в 11 часов утра мы собираемся на Софиевской площади.

Євгенія Гончарук: Яким маршрутом ви пройдете?

Ксенія Ніколаєнко: К сожалению, на данный момент мы не можем озвучить маршрут.

Анастасія Багаліка: Чи були провокації в минулі роки?

Яна Дзюбенко: Так. Минулого року були напади на активісток після маршу. Цього року на нашу адресу звучали відверті погрози.

Анастасія Багаліка: З чим це пов’язано?

Яна Дзюбенко: З тим, що це якісь не такі люди. Вони не мають права бути в Україні. Не ті цінності. Не ті ідеї.

Анастасія Багаліка: Від кого ці погрози звучать?

Ксенія Ніколаєнко: В этом году мы получили угрозы от различных праворадикальных пабликов и лично от людей, которые являются членами праворадикальных организаций. Мы надеемся, что нам удастся обеспечить безопасность и избежать каких-либо провокаций. Но нужно быть готовыми ко всему. Потому что риторика наших оппонентов достаточно радикальная. Они говорят на языке насилия, против чего мы выходим на этот марш. Потому что насилие неприемлемо ни в какой форме.

Євгенія Гончарук: Правоохоронці будуть на марші?

Ксенія Ніколаєнко: Я общалась с представителями правоохранительных органов, и нам пообещали обеспечить безопасность на должном уровне.