Антонович, Грушевський, Чикаленко: хто творив український Київ на межі ХІХ-ХХ ст.

У студії Громадського радіо Ігор Гирич, києвознавець, доктор історичних наук,  автор дослідження «Київ – люди і будинки» та «Український Київ»

Тетяна Трощинська: Коли Київ Грушевського у масовій свідомості почав перетворюватися на Київ Булгакова. Чи зараз вже інша ситуація?

Ігор Гирич: Мені здається, Київ Грушевського ніколи ще не ставав масовим у свідомості, як Київ Булгакова. Так сталося, що Київ часів Грушевського уже за суттю був фактично Києвом Булгакова. Тоді Київ переважно був російськокультурним містом, українське населення складало до 15-20%. І воно було нижніх прошарків. Якщо це були прибиральники, служниці, візники, то це не зовсім ті люди, які визначають культурне життя.

Культурне життя визначали росіяни. Для росіян, які потім плавно перепливли в нову незалежну Україну й стали мешканцями столиці УРСР, все одно Булгаков був більш цінний і зрозумілий, бо Булгаковим дуже переймалися і дуже цінували російські столиці Петербург-Москва, Київ продовжував цю традицію – нібито столиці УРСР, а з іншого боку – одною зі складових «трьох російський столиць» за Г.Федотовим. І українці пишалися тим, що з цього місця почалася російська державність. Їх так виховували.

На сьогоднішній момент важливо, щоб ця друга, інша, парадигма запанувала в суспільстві. Як на мене, Грушевський набагато цікавіша людина за Булгакова, при всій моїй по вазі до «Майстра і Маргарити». Ця людина вище не лише з точки зору обширу знань, але ця людина спричинилася до зміни ментального настрою цілого тридцятимільйонного суспільства України, підросійського до 1917 р. На таке Булгаков був не здатен, такого він і не міг зробити, він був письменник – хороший і талановитий, але не наш.

Василь Шандро: Розкажіть докладніше про вашу книгу: які люди та які будинки відомі нам (чи невідомі) є в ній?

Ігор Гирич: Навіть зараз, написавши книгу, я бачу, скільки всього пропущено і не враховано. Таку книжку українського Києва, якщо планувати хоча б на 50% представити той Київ, треба було б на 3-5 томів. При тому, що цих українців було дуже небагато. За підрахунками Старої Київської громади було близько 200 чоловік. Були якісь симпатики, були такі, які бували в Києві проїздом. Але масовості не було.

Василь Шандро: Ви маєте на увазі активних людей?

Ігор Гирич: Мене цікавили саме ті люди, яких ми називаємо інтелектуалами, мене менше цікавили інженери, вчені точних наук. Мене цікавили гуманітарії – історики, філософи, літературознавці, історики культури, а також громадсько-політичні діячі. Це найактивніша частина суспільства і про них тут найбільше йдеться.

Василь Шандро: Що стало фундаментом для появи держави в період Української революції? І чи можна конкретно назвати людей, без яких не було б цих подій?

Ігор Гирич: Наприклад, серед людей, які визначали тодішнє українське життя, був Антонович. Про Антоновича більше відомо з розповіді про нього, ніж знають його творів, тому що дуже визначним було його громадсько-політичне значення. Пише Старицький роман «Хмельницький» – а хто його консультує? Всю цю канву робив для нього той таки знаменитий Антонович. Лисенко займається писанням композиційних музичних творів – науково-історичні поради подає Антонович. Антонович читає публічні лекції для українців про історію Ірландії, про історію козаччини, і їх відвідують усі хто вважає себе українцем у Києві.

Такою ж постаттю є Грушевський, який продовжив справу Антоновича. І без Грушевського не було б українізації Києва, перших наукових товариств, взагалі ідеї української культури для Києва. І також Чикаленко – третій «кит» українського Києва. Він давав гроші і заснував газету «Рада», він оплачував зарплати всім українським письменникам, він утримував на зарплаті журналіста С.Єфремова – Єфремов не одержував державні кошти, він одержував зарплату від Чикаленка.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.