Євген Степаненко — режисер, ведучий програми «Війна і мир», ветеран АТО. 10-12 жовтня Євген разом із Андрієм Хливнюком виступав у лондонському парламенті, де говорили про війну в Україні. Дізнаємося деталі поїздки.
Ірина Славінська: Чому і кого у парламент покликали поговорити про війну?
Євген Степаненко: Разом із Андрієм Хливнюком, солістом «Бумбоксу» 10-12 жовтня ми були у Лондоні, Манчестері. 10-11 відбулися парламентські слухання у палаті общин і в комітетах парламенту Британії. Основна тема — кейс Олега Сенцова і звільнення заручників.
Ірина Славінська: І про що говорили?
Євген Степаненко: Організатором виступив «Білоруський вільний театр». Це заборонений в Білорусі театр, Микола Халезін і Наталя Коляда, які у 2010 році були змушені тікати з Білорусі від режиму Лукашенка, останні сім років у Лондоні і всьому світі роблять вистави. У тому числі, присвячені питанню прав людини і звільненню.
Основна тема — тиск на британський уряд для запровадження подальших санкцій до росіян і російських олігархів, які живуть у Лондоні, ще раз нагадати британському суспільству та уряду, що ніякі гроші не важливіші за права людини.
Сергій Стуканов: А як добиралися спікери? Чим лідер «Бумбоксу» зацікавив організаторів?
Євген Степаненко: Для британців ми — лідери думок, вони хочуть мати збалансовану точку зору на те, що відбувається. Загалом вони спілкуються з різними політиками, отримують різну інформацію про те, що відбувається в Україні.
Думаю, британцям було важливо почути «знизу», з перших вуст, що насправді відбувається всередині суспільства, як воно зараз сприймає тему Сенцова і заручників.
Ірина Славінська: Твоя промова, текст якої ти виставив на Facebook, неймовірно суб’єктивна, і мені важко уявити людину, яку б вона не зачепила. Вона апелює до зрозумілих і домашніх речей. Як це сприймалося і читалося?
Євген Степаненко: Вони аплодували. Це спочатку сприймали шоковано. Мені здається, останнім часом наші політики стараються говорити із Заходом не мовою ультиматуму, а мовою прохання. А що нам з Хливнюком?! Ми ж не дипломати. Ми могли собі дозволити різати правду-матку в очі.
Хливнюк теж сказав не менш гучну промову, в якій звучала фраза: «Ваші режисери стануть солдатами, звукорожесири — волонтерами, а фільммейкери підноситимуть патрони».
Ірина Славінська: Промова починається із домашньої сцени. Що ти описуєш?
Євген Степаненко: Це реальний випадок. Я повернувся з Дебальцево додому. Моя дочка грала в ляльки, а я стояв, слухав і ледь не плакав. Одна лялька питає в іншої: «А де твоя мама?» — «А мама померла від горя» — «А чому вона померла від горя?» — «Бо тато загинув на війні. А де твій тато?» — «А мій в полоні. А мама зараз його рятує».
Це вона розповідала абсолютно документальну історію про знайомих, у яких загинув тато, а мама дуже погано себе почувала та про інших наших знайомих, де тато був у полоні. А далі була цікава ситуація. У барбі нога була наполовину відірвана — собака відгриз. Я кажу: «Давай викинемо цю ляльку». І вона так уважно подивилася і каже: «Навіщо викидати? Давай зробимо їй протез, я таке бачила у військовому шпиталі».
Навіть з цього факту британці були шоковані. Почали розуміти, наскільки вони не в контексті, не розуміють, що відбувається в Україні. Для нас із Хливнюком, для Білоруського театру було важливо з перших вуст донести цю низову правду.
Сергій Стуканов: А які тези були далі?
Євген Степаненко: Знаєте, в кейсі Сенцова мене вразило, що людина змогла в цих надважких умовах не зламатися і говорити правду, яка уже коле вуха і росіянам і Путіну, і тим нашим людям, які байдужі. І я говорив у промові, що зараз дуже важливо говорити правду. Нічого не вигадувати, не грати у пропаганду. Правда більш важлива, ніж будь-що.
Для британців це було неприємно. Коли ти їм кажеш не абстрактні речі, а прямим текстом говориш: «Невже для вас права людини менш важливі, ніж гроші олігархів, які крутяться у Лондоні. Чи кейс Сенцова менш важливий, ніж бомбардування Сирії?» Того дня, коли ми були там, був обстріл Водяного, загинули кілька мирних жителів. Британська преса нічого не пише про це. Ми читаємо — суцільне бомбардування Алеппо, Сирія і т. д. Я запитую, в чому різниця? Це така ж війна, яку веде Росія. І вони кажуть: «Знаєте, для нас Сирія ближча, ніж Україна». Чому? Нема відповіді.
Є, звісно, і недопрацювання наших ЗМІ, але є також і те, що суспільство Британії не дуже хоче слухати про війну в Україні.
Сергій Стуканов: Чи відреагували медіа на ваші виступи?
Євген Степаненко: Наша акція була частиною спектаклю «Burning Doors». Британська преса вже була трохи підготована цією виставою до кейсу Сенцова. Ключове питання, яке ставить британська преса — вона хоче зрозуміти, чому для України такий важливий кейс Сенцова. І доводилося пояснювати.
Таке враження, що вони вперше про це почули. Путін не хоче випускати Сенцова не тому, що він режисер, чи говорив якісь речі на процесі чи промові, а тому, що він громадянин України, якого взяли в окупованому Криму.
Ірина Славінська: Які аргументи про це краще чують?
Євген Степаненко: Аргументи вони почули, коли ми порівнювали британців з нами. Я запропонував уявити себе на місці Сенцова: британський журналіст чи режисер приїжджає в Крим, бо, наприклад, його прапрадід похований на цвинтарі в Севастополі, і з цього приводу його беруть ФСБ і арештовують на 20 років тюрми в Сибіру. Знаєте, дійшло.
Для нас кейс Сенцова — це кейс Криму.
Сергій Стуканов: Ви б хотіли ознайомлювати іноземців з нашою позицією в інших країнах, чи можливо таке?
Євген Степаненко: Те, що зараз мало робить наше МЗС, мають робити громадські активісти, діаспоряни. Війна не закінчиться завтра. Чим більше ми будемо тиснути різними способами на владу (як західних країн, так і на нашу), тим швидше деякі питання будуть вирішуватися.
Коли ми ставимо кейс Сенцова у пряму залежність від санкцій і кажемо: «Не звільняють — включайте санкції. Це важливіше, ніж гроші». І вони починають це розуміти.