Чому українська жінка є символом Голодомору?

«Наша сусідка… активістка. А батько ото качани поза стріхою отам позастромлював, а она полізла на горище, повитягала ті качани та скидала, щоб забрати. А мати просе: «Софіє, су­сідко! Та у нас же діти, они ж помруть!» — «Хай здихають»…», – ця історія сталася на Луганщині під час Голодомору 1932-1933 року. Голод охопив не лише Донбас, а й більшість територій радянської України.

Під час цієї трагедії українські жінки могли бути як жертвами експропріації, так і експропріаторками. Зараз майже всі меморіали, що присвячені Голодомору, так чи інакше пов’язані з образом жінки. Про те, чому у репрезентації трагедії Голодомору так часто використовується цей образ нам розповіла історикиня Оксана Кісь.

Оксана Кісь: Тут треба розмежувати ролі жінок під час Голодомору, те, як вони виживали і те, як жіночий образ використовують для репрезентації трагедії Голодомору. Ці явища з двох різних площин. Коли ми говоримо про меморіали, в яких ця трагедія представлена образом виснаженої жінки або матері з мертвою дитиною, репрезентується трагедія цілої нації. В культурі багатьох народів образ батьківщини втілюється символом жіночого тіла. Якщо це буде переможна подія, то ми побачимо жінку на п’єдесталі. Наприклад, Монумент Незалежності в центрі Києва або Статуя Свободи в Нью-Йорку. У випадку української історії, де надто багато трагедій, трагедія Голодомору репрезентується стражданням жіночого тіла. Тут жінка не репрезентує жіноцтво, а цілий український народ.

Андрій Кобалія: Чи жінки у цій катастрофі були лише жертвами?

Оксана Кісь: Як українці були з обох боків, так і українські жінки були з обох боків. Величезна маса жінок була серед тих, хто зазнав примусового розкуркулення. Однак, серед жінок були і активістки, які брали участь у експропріації майна. В спогадах жінок, які пережили розкуркулення про це є багато згадок. Серед цих активісток було багато сусідок, знайомих; активісткою могла навіть бути кума. Тобто не зважаючи на те, що ці жінки могли знайти одна одну, мати приязні стосунки, поводились доволі агресивно і жорстоко. Активістки відбирали цінності, їжу у дітей, одяг. Ми маємо величезний масив спогадів жінок-жертв. Три чверті усіх спогадів – це жіночі голоси. Проте ми практично не маємо спогадів від жінок по інший бік.

Андрій Кобалія: Ви згадали, що активістки і жінки-жертви могли бути сусідами. Мені в цьому контексті згадуються події Голокосту та єврейські погроми громадянської війни. Євреїв могли громити їхні ж сусіди, а колаборантом міг стати сусід, який записався до місцевої поліції. Як ці люди потім поруч співіснували?

Оксана Кісь: Сказати, що сталося потім достатньо складно, оскільки свідчення чи записи тих, хто пережив Голодомор часто охоплюють лише події 1932-1933 року. Інколи ми знаходимо згадки про те, що злочини, які вчинили ці активісти, не минулись їм безкарно. Ці люди загинули страшною смертю, довго хворіли або втратили близьких – тобто були покарані долею. Інша справа, що коли ми порівнюємо Голокост і Голодомор, тут залучені різні чинники. Під час трагедії Голокосту була розпалена міжетнічна ворожнеча між людьми, яких попередньо єднали якісь соціальні, сусідські, приятельські взаємини. Під час Голодомору розпалювали класовий фактор. В цьому і була підступність більшовиків, вони руйнували традиційні соціальні мережі  взаємодопомоги в селі – сусідство, кумівство. За рахунок розпалювання класового чинника, ці взаємини були перервані.

Андрій Кобалія: Чи могли жінки також виступати в ролі того, хто повстає проти активістів та експропріації?

Оксана Кісь: Очевидно, що були ті жінки, які виступали проти експропріаторів. Особливо зважаючи на те, що харчування вважалося сферою відповідальності жінок. Примусовим вилученням харчових запасів цю сферу і ставили під загрозу. Тому жінки й були першими, хто протестував. Так звані «бабські бунти» – це відомий феномен примусової колективізації, коли часом стихійно, часом організовано різні групи жінок протестували про таких насильницьких дій місцевої влади.

Що характерно, радянська влада не дуже суворо карала жінок за такий спротив, бо жінок взагалі не розглядали як серйозну політичну силу, яка могла становити загрозу. З іншого боку, оскільки жінки виступали в першу чергу з культурно легітимізованої позиції матері, яка має прогодувати своїх дітей. Жінка має право у будь який спосіб захищати інтереси своїх дітей. Оця культурна аксіома дозволяла жінкам до певної міри вдаватись до більш радикальних методів захисту, ніж це робили чоловіки. Відомі випадки, коли жінки самотужки намагалися захистити своє майно та родину. 

Отже, я вважаю, що дослідження жіночого досвіду Голодомору дозволяє не тільки краще розуміти, що і як відбувалося, як жінки у скрутних обставинах намагалися врятувати себе і свої родини. Ця тема також дає зрозуміти, що жінки не були пасивними жертвами обставин; вони не складали рук і не зневірювалися. Завдяки різним стратегіям виживання, пристосування і спротиву, вони намагалися подолати радянську систему та той тоталітарний режим. Так, це була величезна трагедія і втрати, але український народ знайшов спосіб відновитися. В такому ракурсі Голодомор втрачає ознаки лише віктимності, а дозволяє побачити в ній певні переможні нотки – все таки подолали. 

Андрій Кобалія: Дослідники називають різну кількість жертв Голодомору 1932-1933 років, але за даними Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи мова йде щонайменше про 3 мільйони та 900 тисяч жертв.