Чи цікаво школярам читати класику?

Сергій Горбачов, директор школи №148 у Києві ім. Івана Багряного, та Олеся Мамчич, письменниця та ініціаторка альтернативного освітнього проекту «БеркоШко», розповідають про сучасний освітній процес та його альтернативи у процесі викладання української та зарубіжної літератури.

Анастасія Багаліка: Пане Сергію, у своїй колонці для «Української правди» ви писали про те, навіщо і які уроки літератури потрібні у школі, та навіщо дітям читати. От, власне, з цього я б і хотіла почати нашу розмову.

Сергій Горбачов: Це питання стосується будь-якого предмету у школі, бо діти завжди запитують, а навіщо воно мені треба. Питання мотивації постає перед кожною людиною. Я дуже добре розумію, що література — це надскладна тема, це не просто банальне відтворення реальності, це трансформація, певні художні засоби. Але всі ці засоби і речі, які треба розуміти, не можуть бути усвідомлені дітьми, якщо вони не розуміють, навіщо взагалі цим займатися. 

Анастасія Багаліка: Пані Олесю, ваш досвід у альтернативному проекті «БеркоШко», пов’язаний з тим, що літературні програми якимось чином дітьми підважуються?

Андрій Куликов: А що означає назва «БеркоШко»?

Олеся Мамчич: «БеркоШко» — це проект, який існує вже 6-й рік. Батьки зорганізувалися разом, не знайшовши школу поблизу, у яку хочуть відправити своїх дітей. Спершу протягом двох років було лише три дитини. Зараз це 9 шестикласників і 11 першокласників. Це на Берківцях на околиці Києва.

5 років, протягом яких я супроводжувала дітей у вивченні мови та української літератури, я принципово відходила від програми, даючи їм лише сучасну дитячу літературу, для того щоб дитина занурилася у процес читання, відчула його смак і навчилася читати. Тільки з кінця 5-го класу я зрозуміла, що дітям вже можна підсовувати щось класичне. І тільки в 6 класі ми почали потихесеньку торкати класику. Я розумію, що діти вже дозріли, але все одно потрібно це робити поступово, щоб не було разючого розриву між тим цікавим, що вони читали у сучасній літературі, і, скажімо, «Федьком-халамидником», який одразу б’є по голові.

Анастасія Багаліка: Пане Сергію, ви у своїй колонці говорите саме про досвід викладання старшокласникам. Але давайте почнемо з першокласників.

Сергій Горбачов: Зараз дуже гарний процес, коли починають видаватися хрестоматії сучасної української літератури. Діти мають читати письменників, які відповідають їх власним смакам. Має резонувати сприйняття світу дитини і те, що вона може прочитати у літературному творі. Звісно, це буде казка, але казка, що ґрунтується на сучасних реаліях, героях, тому що діти починають транслювати те, що їм стає близьким.

Саме тому ми запросили до школи видавництво «Фонтан казок», це Андрусяк, Дерманський, Чаклун, які прийшли до дітей і розповідали їм про книжки. У школі було просто шалене дійство, бо діти відреагували дуже жваво і активно.

Анастасія Багаліка: Хто та як визначає, який твір до якого вікового проміжку у школі належить?

Сергій Горбачов: За класичною схемою, мають бути певні експертні ради, які розглядають і формують програму літератури. Я не дуже в захваті від такої системи, бо вона досить відірвана від реалій, особливо коли дітям-підліткам в 11 класі пропонують читати Джойса чи Ясунарі Кавабату, яких не кожен дорослий може читати, бо це дуже складна література.

Перше, про що має дбати вчитель, — це формувати у дітей ставлення до літератури як до необхідної речі у житті. Коли є це розуміння необхідності, вже можна говорити і про художні особливості та ще багато речей, які потім постають перед тим, хто говорить про літературний твір, — Сергій Горбачов

Анастасія Багаліка: Я пам’ятаю 10 років тому, в моєму 11-му класі ми читали «Червоне і чорне» і з української літератури «Жовтого князя» Василя Барки. Але це також такі речі, які, мені здається, не завжди в одинадцятому класі хотілося б читати.

Андрій Куликов: Я, до речі, навчався, коли до «Федька-халамидника» доступу не було, бо не було доступу до Винниченка.

Чому можна навчати читати і чому не можна?

Сергій Горбачов: Починати треба з мотивації та актуалізації творів. Мені дуже не подобається, коли змушують читати, бо це формує відразу до літератури практично на все життя. Але треба робити так, щоб дитина-підліток зрозуміла те, що може зрозуміти та усвідомити зараз за своїми віковими особливостями, а потім повернулася протягом життя до цього твору.

Анастасія Багаліка: Наприклад, на програму з української літератури раніше були нарікання, що вона наповнюється творами, які орієнтовані на наше класичне українське побивання, на свою історію. Чи є такі нарікання на програму зараз, бо вона ж змінилась?

Олеся Мамчич: Змінилась насправді тільки молодша програма. У моїх шестикласників зараз нічого не змінилося. І зараз, намагаючись їх готувати до здачі в державній школі контрольних, мені було трохи сумно і нудно.

Анастасія Багаліка: Що вони читають?

Олеся Мамчич: У цьому навчальному році вони починають читати твори обрядової літератури. Все це добре, але на тлі того, що ми читали сучасну літературу протягом попередніх років, діти трохи притихли. І я свідомо відкладаю всю цю програму, для того щоб зробити нарешті щось цікаве. Тобто нічого нового у програмі, крім того, що додалась Леся Вороніна, немає.

Щоб занурити дітей в атмосферу класики, треба дуже багато зусиль і конструювання чогось цікавого, щоб вони це сприйняли.

Андрій Куликов: А хто зараз класики? І чи не треба, наприклад, вам віддати прерогативу визначення класиків?

Олеся Мамчич: Насправді я втрапила у цей список оновленої класичної літератури для молодших класів. Але це дуже складний процес. 

Коли ми знімали відеокліпи з «EdEra», освітній онлайн-проект для школярів, де сучасні письменники читали свої тексти, то ці хлопці з «EdEra» сміялися, що їм навіть приходять загрози від вчителів за те, що вони робили онлайн-обговорення шкільної програми.

Насправді система дуже противиться, щоб щось змінити і ввести нові імена.

Сергій Горбачов: Спротив системи цілком зрозумілий. Це спротив людей, які звикли все життя працювати, у них вже є свої напрацювання, своя методика, а тут доведеться робити щось інше: дізнаватися нові твори, вибудовувати нову методику.

Анастасія Багаліка: Чому ці люди противляться змінам, адже вони самі і все навколо змінюється?

Сергій Горбачов: Це звичайний психологічний феномен, бо людина транслює свій власний досвід, і те, що для мене було гарним, я вважаю, буде гарним і для наступних поколінь. А відчути зміни — досить некомфортно з точки зору самооцінки, усвідомлення власного «я». Адже тоді виявляється, що моє бачення світу не таке вже й правильне, воно вже не відповідає сучасним реаліям. Але для цього щоб це зрозуміти, потрібна робота над собою — це дуже важка праця, і не всі це розуміють.

Олеся Мамчич: Для мене ключовим є все-таки те, що у нас в Україні старше покоління не знає іноземних мов, а для того щоб розуміти, що відбувається у світі, треба читати першоджерела. Ті першоджерела, на яких люди виросли — це була вторинність. Дуже складно повністю себе переформатувати, якщо в тебе є свій досвід і ти зовсім не маєш доступу до першоджерел без перекладу.

Андрій Куликов: То з якого віку варто залучати дітей до перекладної літератури?

Олеся Мамчич: Хороша перекладна література має починатися від нуля років, тому що є світовий прекрасний досвід.

Андрій Куликов: А в шкільній програмі?

Сергій Горбачов: З 5-го класу. Ми починаємо з дуже простих творів.

Андрій Куликов: Я маю на увазі такі твори, як «Малий і Карлсон, який живе на даху» 1968 року перекладу Ольги Сенюк або «Бубочек і Водяник» Йозефа Лади. Чому вони поза програмою?

Сергій Горбачов: Це алгоритмічне питання, воно виходить на конкретні дії. Зараз система побудована так: є якась група людей, які вважають себе взірцями літературного смаку, і вони пропонують, що дітям читати. У мене нема заперечень щодо їх літературного смаку, але є великі сумніви у тому, що вони розуміють дитячу психологію. Я як практик, який щодня ходить до класу і спілкується з дітьми, розумію, що їм треба інше. Їм треба те, що їм цікаво, зачіпає їх власний життєвий досвід і змушує замислитися.

Я цього року буду творити трошки кримінал у 11-му класі, бо деякі твори я викидатиму. Звісно, я про них розкажу, скажімо про сучасну японську літературу, але мені набагато цікавіше з дітьми обговорювати те, що цікаве для них, скажімо, Бредбері. Це чудовий матеріал для роздумів над тим, хто ти є як людина, і що нас очікує як людей. Або можна взяти для прикладу письменника-фантаста Гаррі Гаррісона, його пригодницькі твори про сталеву крису. Там дійсно величезний філософський пласт, який можна підіймати і який треба обговорювати.

Анастасія Багаліка: Як ви мотивуєте читати 11-класників, адже, мені здається, з ними важко спілкуватися мовою примусів?

Сергій Горбачов: Примусити можна врешті-решт, але яка від цього користь. Треба зачіпати їх проблеми. Скажімо, є такий складний для сприйняття сучасною людиною твір, як драма Ібсена «Ляльковий дім». Так от, я, наприклад, поставив дітям запитання, хто взагалі в родині головний, і чи має жінка виконувати все, що скаже їй чоловік, і в класі зав’язалася палка дискусія. Діти були змушені звертатися до літературного твору, щоб підтверджувати або спростовувати думки опонента. І навіть ті, хто не читав, запам’ятають це, бо це неможливо забути.

Олеся Мамчич: Як на мене, для того щоб навчитися гарно читати літературу, треба хоч трошки писати. У нас освіта дуже часто побудована так, що діти говорять мало текстів від себе. Треба відчути смак озвучення своїх думок. Коли ти намагаєшся сказати своє, тобі цікаво, що сказали інші.