«Громадське радіо»
Леся Ганжа, журналістка і редакторка ресурсу «Доступ до правди» розповідає про законодавство, що стосується публічної інформації.
Сергій Стуканов: Закон про доступ до публічної інформації було ухвалено ще 5 років тому. Тоді, в часи правління Януковича, це було великим досягненням. Яка ситуація з публічною інформацією 5 років потому?
Леся Ганжа: Ситуація неоднозначна. В цілому, суспільство стало все-таки набагато відкритішим. Але, на жаль, серед парламентарів ще немає розуміння, що в закон потрібно внести технічні правки і посилити нагляд за його виконанням. Це являється викликом для громадських організацій, які працюють у сфері доступу до інформації.
Для нас було великим викликом, коли минулого року закон, який посилює повноваження контрольного органу в галузі доступу до інформації, а цим у нас займається Офіс Уповноваженого з прав людини. Цей закон просто не набрав голосів.
Виходить такий контраст: в 2011 році при Януковичі ми змогли набрати достатню кількість голосів для прийняття закону, а в 2016 році в демократичній Україні таких голосів не знайшлося. Тобто у нинішніх народних депутатів немає розуміння того, що доступ до публічної інформації — це базове право людини.
Сергій Стуканов: Чому не знайшлося голосів?
Леся Ганжа: Мені здається, депутати справді були проти ухвалення цього закону. Все-таки він справді дуже революційний. Там є кілька речей, які просто міняють світогляд людей. На момент ухвалення він був у десятці найкращих законів по доступу до інформації у світі. Зараз ми займаємо 22-у позицію, і це вагома втрата.
Зараз вся інформація, яку збирає держава, належить їй, і потрібна якась дуже вагома причина для того, щоб вам її відкрили. А цей закон перевертав все навпаки. Згідно з ним, держава перестає бути власником інформації і стає її розпорядником, тобто апріорі вся інформація, яка називається публічною стає відкритою, і держава просто повинна її надавати. А для того, щоб відмовити людині у наданні інформації треба застосувати так званий трискладовий тест. Відмова має бути не тільки по закону, вона ще має бути пропорційною. А це якраз та шкала, яку запроваджує Європейський суд. Це означає, що держава має зважувати, що може бути гірше: шкода від того, що ці дані будуть розголошені чи суспільний інтерес і користь від їх розголошення.
Ірина Сампан: Але поняттями «державна таємниця» чи «таємниця, яка може завдати шкоду державній безпеці» можна маніпулювати.
Леся Ганжа: Так, і зараз ми це теж бачимо. Власне, це і є одна з причин, чому завернули цей закон. Це був виступ депутата Власенка від «Батьківщини». Він звертав увагу на те, що у законі у відкритому доступі з’являться військові поставки, а їх треба обов’язково закрити. Але ми знаємо, що там, де хочуть закрити якусь інформацію від суспільства, як правило, йдеться не про таємницю і не про ідейні речі, як правило, ідеться про корупцію. І на сьогоднішній момент найбільша корупція у нас у військових поставках.
Сергій Стуканов: 5 років тому, коли ухвалювали закон про доступ до публічної інформації, виникали запитання, чи будуть громадяни користуватися такою можливістю. Чи проявляли люди активність за останні 5 років?
Леся Ганжа: Сайт «Доступ до правди» — онлайн-платформа для подачі електронних запитів. За її допомогою можна звернутись практично до будь-якого відомства в Україні. У нас близько тисячі розпорядників. Це ті депутати, чиї електронні адреси ми знайшли. Судячи із статистики нашого сайту, навіть за останній рік кількість людей і поданих запитів зросла вдвічі.
Ірина Сампан: Про що свідчить збільшення запитів?
Леся Ганжа: Це говорить про активність громадян. Вони починають розуміти, що мають право на інформацію. Це базове право людини. Для цього треба просто відправити запит, у якому вказати прізвище, ім’я, по-батькові і адресу, на яку людина хоче отримати відповідь.