У студії — директорка Спеціальної школи-інтернату № 26 міста Києва Ольга Павлюченко.
Євген Павлюковський: В Україні оголошено стратегію щодо реорганізації закладів інтернатного типу. Як відбувається цей процес?
Ольга Павлюченко: Важливо не тільки змінити вивіску, а змінити і внутрішній зміст закладу. Спеціальна освіта повністю має реорганізуватися, тому що в наш час є діти з дуже складними вадами розвитку. Наприклад, три роки тому були слухання у Верховній Раді. Прозвучав вираз, що у нас в Україні є епідемія аутизму. Це дуже складна вада розвитку. Ні медицина, ні освіта, ні батьки не готові до вирішення цієї проблеми.
Євген Павлюковський: Ви помічаєте, що кількість дітей, які надходять з такими діагнозами до ваших навчальних закладів, збільшується?
Ольга Павлюченко: Звичайно, збільшується. В Києві таких закладів, як наш, 6. В Україні немає ні методів, ні методик, як працювати з такими дітьми. Вищі навчальні заклади не готують педагогів до роботи з такими дітьми. Діагноз ставлять, але не дають рецепт, як правильно працювати з цими дітьми.
Євген Павлюковський: Як зараз працюють з такими дітьми? Як працювали до цього?
Ольга Павлюченко: Дитина сидить на уроці. Як шукати до неї підходи, ми не знали. Є певні прояви: людина може бігати, бути гіперактивною або не розмовляти. Такі діти у спілкуванні іноді несуть загрозу іншим дітям та педагогам. Більшість цих дітей виводилися на індивідуальне навчання. Їх не було в наших навчальних закладах.
Євген Павлюковський: Де-факто дітей з аутизмом навчають за програмами для звичайних дітей? Чи це якась імітація навчального процесу?
Ольга Павлюченко: Можна сказати таким чином. Імітація. Батьки шукають певні центри, приватні заклади. Але серйозної постановки роботи з цими дітьми немає.
Євген Павлюковський: Заклади інтернатної освіти мають реформуватися в методико-соціальні школи, які передбачатимуть подібні програми. Чи відомо щось про ці програми вже зараз?
Ольга Павлюченко: Ми розробляємо новий статут. Ми маємо реорганізуватися в навчально-реабілітаційний центр. Як побудувати цю реабілітаційну базу, ми повинні думати самі. На початку вересня ми вступили до всеукраїнського експерименту, ми в постійному пошуці. Ми поїхали до Львова, дізналися, що там розпочався експеримент «Комплексна допомога дітям з аутизмом». Науковий керівник Львівського національного університету імені Франка, наш навчальний заклад, Рівне, Полтава, Кривий Ріг — всі ми долучилися до цього всеукраїнського експерименту. До нас приїжджають і проводять семінари, як правильно навчати цих дітей. Звичайно, це серйозна робота.
Євген Павлюковський: Чим за якістю заклади методико-соціальної адаптації будуть відрізнятися від тих шкіл-інтернатів, як є?
Ольга Павлюченко: Все це в наших руках. Нам ніхто не скаже, як що робити. Ми самі маємо визначитися. Основним напрямком нашої роботи має бути соціалізація. Потрібно підготувати дітей до майбутнього життя, навчити обслуговувати себе, ходити до магазину, орієнтуватися в просторі. Ми зробили в школі кухню і ресторан, де діти почергово вчаться готувати їсти, накривати столи, починаючи з першого класу. Ми ходимо до магазину. Нас приймають готельні комплекси, щоб готувати наших дітей до елементарних видів роботи: прибиральник, покоївка, двірник.
7 років тому я побувала в Голландії. Там, починаючи класу з 5-го, школи разом з підприємством починають навчати якійсь професії. Поступово вони приходять туди працювати. Вони приймають замовлення, інша людина розраховує, третя прибирає. Якщо їх готувати, вони чітко виконують роботу. Ці люди можуть бути дуже хорошими працівниками.
Євген Павлюковський: До цих програм, які ви зараз застосовуєте, ви дійшли самотужки? Чи вони прописані в якихось методичних вказівниках?
Ольга Павлюченко: Ні, ми беремо державні програми, затверджені Міністерством освіти. Ми взяли елементарні програми трудового навчання. Наші педагоги беруть участь у написанні програм. Ми співпрацюємо з Інститутом змісту освіти, Інститутом спеціальної педагогіки, з Міністерством освіти. Ми пишемо різні індивідуальні програми. Потім вони затверджуються, і ми за ними працюємо.
Євген Павлюковський: Реформа інтернатних закладів передбачає переведення таких закладів на баланс органів самоврядування. Чи є тут якісь проблеми?
Ольга Павлюченко: Проблем немає. Все залежить від уваги людей, які мають повноваження вирішувати ці питання. Наш навчальний заклад підпорядковується дніпровському районному управлінню освіти. Там я відчуваю підтримку. В межах Києва складнувато, бо нам сказали реорганізуватися, ми маємо думати, як це зробити.
Слово «інтернат» — це слово з негативним забарвленням. До нас ідуть діти з повноцінних родин. Ці діти могли б запросто навчатися в загальноосвітніх школах. У них були дуже легкі вади, але батьки ними не займалися. А зараз прийшли батьки, які хочуть отримати освітню послугу.
На сьогоднішній день у нас ночують 20 — 30 дітей, які живуть дуже далеко. Можна сказати, що слово «інтернат» і не потрібне.
Євген Павлюковський: Можливо, справа у відкритості? Вважається, що школи-інтернату є закладами закритого типу.
Ольга Павлюченко: Я не можу сказати, що наша школа закрита. Не плутайте з інтернатами соціального захисту. До нас ще йдуть з нацією, що ми можемо навчити і скоригувати їхні особливості.
Євген Павлюковський: Яку саме підготовку мають отримувати фахівці, щоб працювати в таких закладах?
Ольга Павлюченко: Ми приймаємо на роботу вчителя людей, які є вчителями-дефектологами, вчителями-логопедами за дипломом.
Для наших особливих дітей важливий фізичний розвиток — лікувальна фізкультура. Балансування прямопропорційне розвитку мовлення, пам’яті, мислення. Це дуже важлива робота для наших дітей.
Євген Павлюковський: Реорганізація, про яку ми говоримо, потребує виключно нових методик?
Ольга Павлюченко: У наш навчально-реабілітаційний центр входитиме школа та допрофесійна підготовка. Ми хочемо, щоб ці діти були приємними в суспільстві. Ви бачите людей з синдромом Дауна, з аутизмом на вулицях? До нас 5 років тому приїжджав симфонічний оркестр з Нідерландів. Це 300 людей з особливими вадами від 18 до 70 років. Вони раз на тиждень ходять на репетиції, разом п’ють чай. Вони відчувають себе потрібними у суспільстві. А у нас діти переважносидять вдома після закінчення школи.
Потрібно готувати суспільство. Наше суспільство не сприймає людей з особливими потребами. Потрібно показувати їхні успіхи.
Дуже серйозна робота — командна. У ній беруть участь вчитель, психолог, логопед, мама або батько дитини. Ми розробляємо комплексну програму. Те, що дитина робить тут, вона має продовжувати робити вдома. Діти після уроків ідуть додому.
Потрібно серйозно працювати над раннім втручанням. Якщо з трьох років ставиться діагноз, має правильно проводитися робота.
Ми робимо соціальні історії на підготовчих заняттях перед тим, як діти підуть до школи. Мають бути фотографії дороги до школи, мами, вчительки. Мама вдома розповідає: «Ось ти йдеш до школи, там тебе чекають друзі». У нас на малюнках, в піктограмах розписаний режим дня. Дітям так краще орієнтуватися.