Джинси замість холодильника — як жила молодь 70-х років у Києві

Письменник Сергій Батурин розповідає про свою нову книгу, у якій описаний Київ 70-х років.

Василь Шандро: Що таке 70-ті роки для школяра чи студента-киянина?

Сергій Батурин: Офіційне життя – це програма «Час», зїзди і пленуми, про які говорили по радіо, газета «Комсомолка», опуси Леоніда Брежнєва, які ми вивчали на уроках літератури. Так, мізки були промиті — це однозначно.

Василь Шандро: Але, крім цього, було і паралельне життя. Власне, чому ваш роман називається «Шизґара»?

Сергій Батурин: В той час була дуже популярна пісня голландської групи Shocking Blue «Venus» у виконанні легендарної співачки Марішки Вереш. І через те, що колись були погані магнітофони, фраза «She’s got it» у приспіві сприймалася на слух як «Шизґара». І вся молодь Радянського союзу знала цю пісню як «Шизґара», хоча вона називалась «Венерою». Це культова пісня мого покоління, тому й така назва.

Василь Шандро: Про що ще йдеться у вашому романі? Якою є основна сюжетна лінія?

Сергій Батурин: Я взагалі дуже люблю працювати на стику різних жанрів. Тут є детективна складова, у якій побили авторитетного на районі хлопця на атракціонах «Супер 8». І пацани на районі вирішили помститися, знайти того, хто його образив. І питання в тому, чи вдасться їм це зробити.

Можна знайти і любовну лінію. Бо головному герою 16 років. У такому віці завжди постає проблема вибору, оскільки всі дівчата гарні.

Василь Шандро: Тобто це якісь звичні ситуації, але в незвичних умовах?

Сергій Батурин: Так. І головне, що у мене в книзі дуже багато Києва, саме такого, якого уже і нема. Але він дуже дорогий нашому поколінню як пам’ять.

Тетяна Трощинська: Це якісь культові місця? Які з них ви пам’ятаєте?

Сергій Батурин: Найкрутіша тусовка в Києві була на Бессарабці. Ці молодіжні угрупування називалися конторами. Вони створювались за географічним місцем розташування. Традиційно небезпечні контори були на Подолі. Але загальноміська була на Бессарабці і потрапити туди було важче, ніж в загін космонавтів.

А ще молодь збиралася за інтересами. У молоді були так звані біржі. Наприклад, музичні записи або диски продавалися на бульварі Дружби Народів біля магазину «Грампластинки». Там у певний час у певні дні збиралися люди-меломани. Це були бізнесмени, які знали, де знайти різні диски. І в книжці я пишу, де і як.

Василь Шандро: До речі, що слухали кияни і ваше покоління? Західну рок-музику?

Сергій Батурин: Так. Але тоді був страшенний дефіцит. Звичайно, ми слухали Pink Floyd, Led Zeppelin, Beatles, слухали важкий рок, попсу.

Василь Шандро: А що носила молодь тих часів?

Сергій Батурин: Верхньою межею мрій були американські джинси. Їх можна було купити тільки у фарцовщиків.

Тетяна Трощинська: Але це, мабуть, не кожен міг собі дозволити?

Сергій Батурин: Так. Я у своїй книжці навіть описав, скільки вони коштували і яких видів вони були.

Василь Шандро: В перерахунку на холодильник скільки тоді коштували джинси?

Сергій Батурин: Півхолодильника. Холодильник «Мінськ» коштував 400 карбованців, джинси — 100-150 карбованців на початку 70-х, і в кінці 70-х — 180-200.

Василь Шандро: Що ще можна було придбати на цих біржах?

Сергій Батурин: На метро Нивки була біржа нумізматів. На бульварі Лесі Українки певний час збиралися збирачі моделей іноземних автомобілів.

Тетяна Трощинська: Для вас те, про що ви говорите, це скоріше ностальгія чи все ж таки сатира?

Сергій Батурин: Більше ностальгія. Часи завжди складні, але ми були молоді та гарні.

Василь Шандро: Наскільки це життя підпільної молоді у Києві відрізнялося від життя ваших ровесників у Британії чи США?

Сергій Батурин: Це було не підпільне життя, це був паралельний світ і подвійна мораль: ми поверталися зі школи і переодягалися в джинси. У той час залізна завіса почала розхитуватись і до нас доходили ці західні віяння.

Василь Шандро: Ви сьогодні презентуєте книгу. Коли і де це буде?

Сергій Батурин: Презентація книги відбудеться сьогодні, 10 жовтня, о 18:30 у книгарні «Є» за адресою: вулиця Лисенка, 3. Веде презентацію письменниця Леся Воронина. Також будуть присутні видавці — Микола Кравченко та Елеонора Симонова. І, я сподіваюсь, що прийдуть кияни.

Василь Шандро: Чи є у книжці реальні персонажі?

Сергій Шандро: Кілька книжок у мене вийшло з передмовою: «Позитивних персонажів я списав з реальних людей, а негативних вигадав. Хто себе впізнав приходьте з пляшкою коньяку». Дійсно, у книжці є реальні прототипи, але декого вже немає серед живих.