Лічильник у кожному будинку і відсутність ЖЕКів: досвід реформ у Славутичі

Тетяна Трощинська: Часто люди, які навіть не були у Славутичі, кажуть «о, це найбагатше місто України». Справді найбагатше?

Юрій Фомічев: Справді. Славутич — найбагатше місто України своїми людьми.

Тетяна Трощинська: А середніми зарплатами?

Юрій Фомічев: Нормально все з середніми зарплатами, на сьогоднішній день ми не скаржимось. Якщо казати про середні зарплати — це трохи більше семи тисяч гривень. Звісно ті, хто працює на ЧАЕС мають трохи більші статки, але і умови праці там дещо інші.

Тетяна Трощинська: Якщо говорити про проект NOVARKA і, власне, про Чорнобильську станцію — можна вважати, що це найбільші донори міста останніх років чи є ще щось?

Юрій Фомічев: Безперечно. Якщо ми кажемо про наповненість міського бюджету, то NOVARKA і проект нового безпечного конфайнменту — це найбільший платник податків. На цьому проекті працює більше тисячі славутичан, субпідрядники — це здебільшого славутицькі організації. Але справа навіть не в цьому.

Ці проекти навчили нас іншим важливим речам. Вони навчили нас працювати по-європейськи. Коли починався проект, я запитав, що для них найголовніше у будівництві — прибуток, швидкість, виконання графіку. А вони кажуть «Ні, шановні. На першому місці у нас безпека».

Тетяна Трощинська: Є кілька цікавих історій про Славутич. Зокрема найдавніший чи найтриваліший мер Володимир Удовиченко, який шість разів поспіль, протягом 25 років обирався на пост міського голови. Чи було вам просто підхопити цей пост?

Юрій Фомічев: Зрозуміло, що не просто. Просто показати результат там, де все погано. Хоч щось зробив — вже добре. І дуже непросто показати результат у місті, де все добре, де люди люблять мера. Містечко маленьке, всі один одного знають, всі вітаються. У цьому секрет Славутича — у відносинах, у цій філософії відносин між людьми.

У Славутич приїхали люди, які шукали кращої долі. Ми така маленька Америка в Україні, бо на сьогодні у нас більше п’ятдесяти національностей, народностей в одному маленькому містечку на двадцять п’ять тисяч жителів. Але ніяких міжнаціональних чвар не існує, взагалі. Це люди з активною життєвою позицією, вони хотіли змін. На генному рівні навіть діти такі самі. Вони інколи пропонують такі речі! Ми їх підтримуємо, Славутич завжди реалізовує якісь проекти, гранти.

Тетяна Трощинська: На місцевому рівні ви втілюєте енергоефективні заходи у Славутичі?

Юрій Фомічев: Ми реалізуємо європейський проект термосонації двох будівель — дитячий садок і школа, утеплення і заміна вікон, технічно все зрозуміло. Термін реалізації проекту — 28 місяців, почали у травні 2015. З того часу не забили ще жодного цвяха, тобто фізично він ще не розпочався. Але вже багато цікавих речей ми впровадили — створили систему енергоменеджменту, виховали і навчили своїх енергоменджерів, які тепер визначають енергоефективність всіх будівель у місті.

Головне, що ми робимо — змінюємо свідомість людей. Ми проводимо роботу в школах і дитячих садках. Потім діти приходять додому і питають, а чого горить світло, коли нікого нема, а у нас лампочка енергозберігаюча чи звичайна?

Тетяна Трощинська: Отака енергозаощадливість у місті якось практично позначилась на платіжках?

Юрій Фомічев: Минулого року мешканці 30% будинків самі організували встановлення лічильників теплової енергії на будинок. Потім люди міняли вікна, утеплювали будинки. Частково з бюджету ми утеплювали під’їзди.

Цього року ми вирішили 100% забезпечити всі будинки лічильниками з міського бюджету. Вже є повний відпрацьований місяць з лічильниками — ніхто не вийшов за розрахунковий ліміт. Тобто ми фактично побачили результат тих дій, які люди робили роками.

Я вважаю, що єдине, що держава має зробити в енергозбереженні — поставити лічильники на всі будинки. Далі люди все самі зроблять, бо будуть бачити економічну вигоду, стимул.

Тетяна Трощинська: Чи є у вас ОСББ?

Юрій Фомічев: Одне, але штучно створене — це була умова для введення будинку в експлуатацію. У нас інша система. З 2001 року у Славутичі відсутні ЖЕКи, взагалі. У нас є управлінська структура, це комунальне підприємство, яке займається замовленням послуг. Тут головна філософія — вони не надають послуги, а замовляють, контролюють.

Тетяна Трощинська: Ці послуги задовольняють містян?

Юрій Фомічев: Виходячи з того, що у нас не створюються ОСББ — люди не хочуть нічого міняти. Люди приходять до дому і хочуть побути з сім’єю, подивитися телевізор, а не думати, що там у підвалі чи як відремонтувати дах. Як загнати людей в ОСББ — або нічого не робити, або поставити такі тарифи, коли вже неможливо платити. Але ми тримаємо баланс. Ще коли долар був по вісім, ми пропонували мільйон гривень будинку, який зробить ОСББ. Але ніхто не зробив.