Фото з Facebook сторінки АРТ-Десанту
В студії працюють журналісти Олег Білецький та Ірина Соломко.
Про роботу проекту «Арт-Десант», який влаштовує концертні виступи на Донбасі і не тільки, поговоримо з Сергієм Архипчуком, куратором цього проекту.
Проект «Арт-Десант» розширив свою територіальну присутність, він поширив свою діяльність не тільки на зону військового конфлікту, але й на інші частини України
Сергій Архипчук: В грудні 2015 року нам повідомили, що одному з бійців-розвідників з позивним «Музикант» потрібна допомога, адже він потрапив в шпиталь. Ми звернулись до Наталії Сумської, до братів Приймаків та постійних наших «арт-десантівців», і 27 грудня був першій захід не в зоні конфлікту. З того часу ми побували на Волині, на Сумщині, на Рівненщині, на Чернігівщині, в Івано-франківську, Хмельницькому, Вінниці та Тернополі, де ми також збираємо кошти для військових, які перебувають в шпиталях. Зараз ми збираємо допомогу для тих розвідників, які минулого тижня взяли в полон 8-х сепаратистів.
До речі, ми виступали біля Широкіного через 1,5 доби після цієї події для того підрозділу і для підрозділу морських піхотинців. Також там були місцеві мешканці, які підтримують бійців. Я зрозумів з цієї поїздки, що завдяки підтримці місцевого населення є можливою повноцінна робота розвідників.
Хоча були й упереджені жінки, які почувши сатиру на теперішні події, демонстративно встали і пішли.
І це не перший раз ми таке спостерігаємо, наприклад, коли ми виконали баладу Віктора Відоменка «Пуйло» в Сєвєродонецьку, то деякі працівники культури до сих пір не можуть заспокоїтись, скаржаться в Міністерство культури тому що, як пояснив нам один київський офіцер, вони бояться, що ніби то прийде Путін і згадає їм, що вони слухали цю баладу і відправить їх на Соловки.
Ірина Соломко: Які реакції місцевих жителів вас ще вразили?
Сергій Архипчук: Найбільше вразила жінка, яка після виступу на Дні Незалежності підійшла до нас і почала дорікати, що ми раніше не приїжджали, адже вона говорила про духовний голод, якій існував на Донбасі.
Потім вразила пропозиція чиновників, які говорили, що «сіра зона» існує у свідомості не тільки на лінії вогню, але й на звільнених територіях, що потрібно їздити не тільки до бійців, але й до цивільних. Там насправді нас чекають люди, яким ми дуже потрібні.
Олег Білецький: Зараз реакція на сатиру змінилась в сприйнятті людей на Донбасі?
Сергій Архипчук: Залежить від людей. Ми виступали в педагогічному коледжі в Лисичанську, і вони сприймали наш виступ з шаленою підтримкою, а коли лідер гурту «Телері» Леся Рой вийшла і заспівала пародію «Забери меня в Новороссию», реакція змінилась, і в них були такі обличчя, ніби їх занурюють в лайно.
А за місяць до цього ми виступали в Покровську, і було відчуття, що молодь нас чекала роками, а от викладачі стояли з мертвими обличчями, з холодними уважними очима, з нерозумінням того, що відбувається. І це великий контраст.
Ірина Соломко: Може така сатира їх відлякує?
Сергій Архипчук: Ми не можемо орієнтуватися на найгірше, що є. Вони повинні сприймати, так як і ми, життя в усьому його розмаїтті, строкатості і болючості ран і перемог.
Я зрозумів, що бійцям потрібен позитив, суворість їхнього буття знищує людину.
Ірина Соломко: Посили для військових і цивільних мають бути різними. Як ви поєднуєте їх на свої концертах?
Сергій Архипчук: Коли приходять військові, вони знають, що цей концерт на їхню честь, тому сприймають нас з радістю, так само і місцеві мешканці, які підтримують українських військових, приходять з неймовірною щирістю і підтримкою. Та є й сумні випадки, наприклад, коли жінка в Куракіному робила все, щоб концерт не відбувся: вона вимкнула світло, і ми мали підвозити своє енергетичне живлення до сцени. Отже, ця жінка сиділа з ненависними очима, але коли звучали народні мелодії, «Червона рута», вона співала разом з усіма.
Я це знав задовго до війни, що на днях народження на Донеччині співають ті самі пісні, що й на Галичині. І де б не були українці, є речі, які їх об’єднують, як пароль.