Майдан відкрив українців одні до одних, — учасники Революції Гідності з Кропивницького

Громадське радіо записало інтерв’ю з журналістом Валерієм Лебедем та фермером Олексієм Цокаловим. Спілкувались про події Євромайдану у тодішньому Кіровограді.

Валерій Лебідь: У нас в місті Майдан виник у досить цікавий спосіб. Не було об’єднань людей, чи ініціативних груп. Просто невідомі нам на той час люди звернулися на наш портал через зворотний зв’язок, і запропонували розмістити анонс, що відбудеться збір на Майдані, у зв’язку з подіями в Києві.

Андрій Куликов: Гроші за це пропонували?

Валерій Лебідь: Ні, гроші ніякі не пропонували, але збір був оголошений на неділю, а уже в суботу було звернення до суду міської влади заборонити будь-які мітинги, збори на всіх площах і майданчиках міста, і пропонували ще притягнути невідомих організаторів. Була прикладена роздруківка анонсу з нашого сайту і у зв’язку з цим юристи міської ради зверталися до суду.

Андрій Куликов: Олексій Цоколов, що ви робили на київському Майдані, і чому опинилися в Києві?

Олексій Цокалов: Ми розуміли, де найбільше можна бути корисним. До сільського жителя поки дійде те, що робиться в Києві, чи під Верховною Радою – це також потрібен якийсь певний час, певний період часу. Але маючи зв’язки з Валерієм, з Інтернетом, можливо середовище наших друзів-журналістів – ми мали можливість ситуацію в чомусь моделювати, не прогнозувати, розуміти, наскільки це відповідально і важливо. Слова Віктора Чміленка, такий лозунг: коли беззаконня стає законом – супротив стає обов’язком. І от ми виконували свій обов’язок. Віктор говорив свої слова: я люблю своїх дітей, тому я тут, на Майдані, в Києві.

Так, 400 кілометрів, потрібно заправити автомобіль, а ще більше ми розуміли, наскільки можемо бути корисні – ми купували козинаки, і кожний раз, коли ми приїжджали, їхали додому помитися і змінити одежу, то привозили багажник – 80 ящиків таких. Ми роздавали не тільки нашій молоді під стелою, але й тим внутрішнім військам. Але коли вони побили студентів – ми перестали їх пригощати.

Читайте також: Як розпочинався і боровся з режимом Януковича донецький Євромайдан?

Валерій Лебідь: Дійсно, на Майдані стояли за гроші, але за власні гроші, і за гроші тих, хто приносили на Майдан. Наш Майдан, міський, зокрема, в перші його дні, тижні спеціалізувався на тому, що ми збирали кошти, продукти, теплі речі. Була комунікація, дуже крута самоорганізація. Абсолютно незнайомі люди буквально за тиждень скомунікували – хто займався логістикою, набирав автомобілі і пасажирів для них, хтось заправляв. З’їжджались, ходили по ринках, говорили, що нам потрібно, і люди дуже щиро відкликались і грошима, і продуктами, і речима. І на кожному вічі була звітність: скільки ми зібрали, скільки потратили, на що. На таких віче, коли збиралось найбільше людей на вихідних – приїздив Віктор і Олексій, і розповідали нам про всі ті речі, і про Автомайдан. І від них дізнавались інформацію, окрім телевізора – від живих свідків. Чим ближче було до розв’язки, тим більше людей їздило на Київ.

Андрій Куликов: Які дні цих кількох місяців Майдану були найважливішими?  

Олексій Цокалов: Як адміністрація загородила себе мішками з піском на вікнах, і як «тітушки» вдарили Віктора Чміленка молотком по голові, що розрубали йому голову. Коли були два майдани – 23 і 26 січня, я вважаю, що це було таке велике протистояння, і можливо, в чомусь воно було вирішальне.

Андрій Куликов: У Кіровограді протистояння між Майданом і Антимайданом було прямо таке фізичне?

Валерій Лебідь: Це була штучно створена річ, у нас Антимайдану як такого не існувало. Були люди, які підтримують, і які не підтримують. Люди, які не підтримують – просто туди не ходили. 23 і 26-го січня влада цілеспрямовано запросила якихось спортсменів, деякі з них навіть європейські призери з різних змагань, зараз багато з них служать в АТО – ми тоді ідентифікували багато людей. Це були люди зі спортивних клубів, яким порозказували, що їде «Правий сектор» і будуть бити наших жінок та дітей. Не можна сказати, що вони були за партію. Зіграло, що їм сказали – це ваше рідне місто, приїдуть сюди чужі, давайте виходьте. 

Ми жили в одному місті, ходили повз один одного, і не розуміли, що у нас є спільна мета, спільні думки, спільні інтереси. Ми разом і по сьогодні 

Андрій Куликов: Що ви не встигли зробити під час Майдану, якщо так вважаєте?

Валерій Лебідь: Не знаю. У нас Майдан не був такий яскравий, як в Києві, але та робота, яку проробили десятки людей – була зранку до ночі. Цієї роботи не побачити і не зрозуміти, але це реально десятки людей пахали в свій вільний час, абсолютно не задумуючись про те – буде їм щось за те, чи не буде. Останній місяць кожен ранок витирали пам’ять в комп’ютерах і так далі, боячись обшуків, виносили все з дому, щоб не було до чого прикопатися. Ночами їздили, відбивали своїх людей, яких на посту ГАІ затримували за те, що він, нібито, пішохода на трасі не пропустив, чи ще щось таке. Це все досвід. Я можу сказати, що ми зробили за той час, і що є найціннішим для нас сьогодні, на мою думку – це люди, яких ми раніше не знали. Ми жили в одному місті, ходили повз один одного, і не розуміли, що у нас є спільна мета, спільні думки, спільні інтереси. Ми разом і по сьогодні – ці люди займаються волонтерством, журналісти займаються висвітленням цієї волонтерської діяльності, у нас є військо, яке ми всі підтримуємо і так далі. Багато людей пішли служити в армію, у місті були сформовані батальйони. Я вважаю, що усіх цих  речей без Майдану – не було б. Люди були б розрізнені, і ми б не бачили один одного. Жили б так далі і варилися кожен у власному соку. 

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.