Громадське радіо
Проте до цього мирного мітингу приєдналися проросійські активісти, казаки, згодом після обіду були підвезені агресивно налаштовані люди із Севастополя, Євпаторії та Ялти. І мирний мітинг переріс у тисняву та сутички, в результаті яких загинуло дві людини – чоловік та жінка, і багато людей постраждало.
Після закінчення мітингу, коли чинній на той момент владі Криму не вдалося провести сесію Верховної Ради Криму, де мало б розглядатися питання референдуму, мітингувальники розійшлись по своїх домах. І в ніч з 26-го на 27-е лютого Верховну Раду Криму та Кабінет Міністрів АРК було захоплено невідомими людьми без пізнавальних знаків.
З того часу у відкритій формі розпочалася анексія Криму.
Голова Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат Рефат Чубаров був свідком цих подій, брав активну участь під час проведення мітингу під стінами Верховної Ради, зокрема, у створенні так званих «коридорів», через які виводили людей, що постраждали внаслідок тисняви.
Крім того, Рефат Чубаров був депутатом Верховної Ради Криму, а зараз проходить свідком у справі про державну зраду колишнього президента України Віктора Януковича.
Отже, Рефат-ага пам’ятає всі подробиці тих двох перших днів відкритої окупації – 26-го та 27-го лютого.
Андрій Куликов: В пам’яті дуже свіжі ваші свідчення, коли ви давали показання в Оболонському райсуді у справі про державну зраду колишнього президента Януковича. І вас зокрема запитували щодо захоплення російськими військами влади в Криму наприкінці лютого 2014-го року. Ви сказали, що вже 26-го лютого багато хто розумів, що голова ВР АРК Володимир Константинов хоче протягнути незаконні рішення, які підірвуть Крим.
Ваші очікування справдилися. Скажіть, звідки тоді у кримських татар взялася сміливість протистояти величезній військовій машині, котра насувалася на Крим?
Рефат Чубаров: Вже, десь починаючи з грудня 2013-го року, були дуже помітними тенденції, які не могли не викликати насторогу, коли Константинов разом зі своїми близькими людьми, членами президії Верховної ради АРК почали здійснювати часті візити до Москви. І потім було декілька інтерв’ю, де він проговорився, прямо заявивши про те, що, якщо в Києві зміниться влада, то Крим може попроситися до Росії. Це викликало обурення всіх патріотичних сил у Криму, було звернення до прокуратури, я також звертався. І Генеральна прокуратура України тоді майже відкрила справу щодо підозри у скоєнні такого злочину, але за пару тижнів вона його успішно і закрила за відсутністю складу злочину.
Андрій Куликов: Тобто до певної міри ви були готові до такого розвитку подій?
Рефат Чубаров: Передбачати і бути готовими – це дуже різні речі. Ми відчували таку загрозу, але майже не вірили, що вона може втілитися в реальність. І вже 25-го лютого, коли стало відомо, що скликають позачергову сесію для того, щоб прийняти якесь звернення до Росії, тоді було очевидно, що в цьому зверненні буде щось кардинальне. Ми тоді думали, що Росію запросять втрутитися в українські внутрішні справи, але те, що це може вилитися в справжнє військове вторгнення, ми думали менше всього.
Поза тим, 25-го лютого ввечері ми зібрали Меджліс кримськотатарського народу, прийняли рішення про проведення 26-го лютого мітингу, щоб запобігти сесії, на якій ця загроза могла б бути реалізована. І ми це зробили – ми не дали відбутися сесії. І це зробили не лише кримські татари, на мітингу були і українці та інші національності. І вже 26-го лютого ввечері у свої повноваження мали вступити державні органи влади – правоохоронці, виконавча влада, прем’єр-міністр. Але виявилося, що влада була вже неспроможною.
Ірина Славінська: Коли ви читаєте свідчення ваших колег чи просто свідків цих подій, які деталі привертають вашу увагу? Можливо, ви вбачаєте якісь нестикування, або навпаки є часточки пазлу, які доповнюють вашу картину?
Рефат Чубаров: Таких нестикувань не може не бути, оскільки кожен свідчить про те, що бачив саме він про ті події, в яких він в той час брав участь. Тому картина має бути такою багатомозаїчною.
Зокрема з останніх свідчень я дізнався про багато деталей, які я тоді просто не помічав. Скажімо, серед нас була думка про те, що ми мали б виставити блоки на адміністративній межі перед містом Севастополь, щоб якимось чином зупинити проходження казаків та інших мілітаризованих формувань. Проте ми не спромоглися цього зробити. А через свідчення я дізнався, що вже 23-го лютого, з боку Севастополя були поставлені такі блоки, і таким чином вони нас випередили.
Андрій Куликов: Наскільки згуртовано і одностайно тоді діяв Меджліс? Та наскільки щільною у вас була співпраця з тими, хто в той час приходив до влади у Києві?
Рефат Чубаров: Ми всі знаходилися в Криму, і там зараз знаходиться кримськотатарський народ, за виключенням десятків та сотень людей, яких викинули з півострова. Нашим завданням було уникнути найгіршого варіанту розвитку подій. Ми тоді вже мали джерела в Москві, з яких нам поступали різні інформації, і вони нам говорили про те, що є декілька різних варіантів розвитку подій навколо кримських татар. І один з таких варіантів був найстрашнішим для нас, коли здійснювалася б провокація, пов’язана з вбивствами якоїсь кількості людей у Криму нібито з боку кримських татар, що призвело б до спецоперації у населених пунктах, де мешкають кримські татари із залученням БТРів. Такі ж методи застосовувалися в Чечні та Дагестані, коли росіяни проводять так звані антитерористичні операції.
І нашим завданням було бути готовими до таких ситуацій, якщо буде напад на поселення кримських татар. Тому ми створили загони з боку молоді, які були без зброї, але вдень і вночі чергували в місцях компактного поселення кримських татар.
Ірина Славінська: Що вас найбільше здивувало після того, як анексія Криму сталася? Чиясь реакція, чиїсь вчинки, або навпаки – чиясь бездіяльність?
Рефат Чубаров: Я хотів, щоб всі сьогодні усвідомили в Україні, що коли влада знесилена або вона зведена в результаті різних суперечностей до низького морального стану, то ззовні здійснити агресію видається достатньо легко.
Проте я хочу наголосити, що коли вже зраз йде війна, які б не здавалися кричущі та актуальні різні питання розвитку суспільства, найголовнішим має бути питання відновлення територіальної цілісності та питання військового спротиву ворогові. Тому найголовніше питання, якім мають опікуватися політичні сили – це мобілізація суспільства. Тоді мене шокувало те, що в нашому кримському суспільстві взагалі не було жодного прояву мобілізації. І це наслідок такої політики центру України, яка впроваджувалася протягом 23-х років. Отже, найголовніший урок, який я засвоїв з тих подій 2014-го року, – державницька позиція на всіх теренах держави має впроваджуватися усвідомленими людьми.