Ми маємо зрозуміти, що у кожного бездомного — своя історія, — організатори акції

Організатори заходу «Ніч на вулиці» (рух «Молодь за мир») хочуть привернути увагу до тієї проблеми, з якою щодня стикаються бездомні люди — відсутність місця для ночівлі. Говоримо з учасниками руху Євгеном Савватєєєв та Валентиною Чабановою, а до розмови телефоном долучається Григорій Семенчук зі Львова, який розповідає про те, як у Львові бездомні люди продають журнал на вулицях міста.

У студії працюють журналісти «Громадського Радіо» Олег Білецький та Ірина Сампан.

Олег Білецький: У вас є ініціатива та пропозиція щодо того, як комунікувати з безхатченками та допомагати їм. Розкажіть про це.

Євген Савватєєв: Ми багато років допомагаємо бездомним, роздаємо їм їжу передусім. У них нема змоги вранці встати і зробити каву, омлет, потягнутися і вийти на вулицю, бо, власне, вони на вулиці. Ми придумала акцію, яка має на меті вирішити або, принаймні, підняти одну з найбільших проблем бездомних — місця для ночівлі. З 18 на 19 серпня ми проведемо у парку Шевченка акцію «Ніч на вулиці».

Ідея в тому, щоб провести експеримент і зрозуміти: а як це бездомній людині ночувати на вулиці: на лавці в парку чи на траві. А перед тим, як ми переночуємо, хочемо зробити мистецьку програму з невеликим акустичним концертом у парку. Радо всіх запрошуємо прийти та провести вечір, а можливо, і ніч.

Ірина Сампан: Як будуть до цього залучені безхатченки? Хто має прийти на акцію, щоб був якийсь результат?

Євген Савватєєв: Акція передусім скерована на громадськість та людей, які приймають рішення у нашому місті. У нас є інші акції, куди ми запрошуємо у першу чергу бездомних. Наприклад, на День міста ми влаштовуємо свято, куди запрошуємо представників усіх бідних верств суспільства.

Ця акція — наше звертання до проблеми: місця, де мають ночувати бездомні. Зараз літо і більш-менш тепло. Але скоро почнуться холоди, наше місто черговий раз стикнеться з тією проблемою, з якою стикається вже багато років.

Олег Білецький: Чи є інша мета? Наприклад, скомунікувати людей, які ночують на вулиці щодня і людей, які прийдуть разово?

Валентина Чабанова: Так, це одна з тих цілей, які ми хочемо досягти. Бездомні — це група людей, на яку нечасто звертають увагу. Їх оминають, намагаються не помічати. Одна з цілей — показати, що такі люди є, у них є своє життя, часто воно нелегке. Вони його зазвичай не вибирали. Привернути увагу громадськості, що з ними можна спілкуватися, дізнаватися цікаві історії.

Ірина Сампан: Чи подаєте ви милостиню?

Валентина Чабанова: Так, я вважаю, якщо людина просить милостиню, значить вона їй потрібна.

Євген Савватєєв: Не завжди поняття бездомний і жебрак збігаються. Хочу розповісти про експеримент, який провела учасниця нашого руху Ольга Макар. Протягом місяця вона давала милостиню всім людям, які просили, і писала про це у блог. У результаті сума, яку вона дала, була абсолютно несуттєва. Насправді, ми ніколи точно не знаємо, чому людина сидить.

Олег Білецький: Коректно називати таких людей «безхатченки»? Який термін є найбільш відповідний?

Євген Савватєєв: Ми користуємось терміном «бездомні». Самі вони теж говорять «бездомні». Іноді говорять «бомж» (слово, яке зараз майже не лунає ), підкреслюючи іронічну позицію.

Ірина Сампан: Чи достатньо висвітлюється тема безхатченків у медіапросторі?

Валентина Чабанова: Останнім часом за нашими спостереженнями стало набагато менше гейт-спічу, який стосується бездомних у медіа. Ми цьому дуже раді, присвячували багато часу і зусиль, просили журналістів не вживати слово «бомж».

Ірина Сампан: Зараз з нами на зв’язку Григорій Семенчук з львівського журналу «Просто неба». Говоритимемо про те, як вони  піднімають у інформаційному просторі цю тему. Розкажіть про ваш проект.

Григорій Семенчук: Наш проект був задуманий у Львові у 2008 році у на базі спільноти взаємодопомоги «Оселя», що функціонує у Винниках коло Львова. Це не наш унікальний досвід, а формат стріт-пейперу, що існує у всьому світі.

Ми пробуємо соціалізувати бездомних: вони продають журнал, який ми готуємо. У нас видання, яке стосується не лише бездомності. Ми говоримо і про дискримінацію, нерівність і т.д.

Олег Білецький: Я припускаю, що багато хто не захоче придбати такий журнал з рук бездомної людини, бо вона може виглядати не так, як ми. Як тут бути?

Григорій Семенчук:  Ми стараємось побудувати довіру між розповсюджувачами і людьми, які безпосередньо були б зацікавлені у журналі. Наше правило, щоб бездомний був охайно вдягнений, тверезий — він повинен викликати довіру у людей. Журнал існує більше восьми років. З’являється все більше розповсюджувачів.

У нас є продавець пан Володимир, який вже більше шести років займається розповсюдженням журналу. Щодня виходить на вулиці Львова та продає його. Він є своєрідною легендою та символом журналу. Всі його знають. Часто трапляються ситуації, що люди запитують в нього: «Невже ви бездомний? Ми б не повірили».

Ірина Сампан: Вони отримують за це якусь платню?

Григорій Семенчук: Так. Якщо людина приходить до нас і хоче продавати  журнал, перші номери ми даємо безкоштовно, щоб вона спробувала. Потім людина приходить і віддає за друк, а половину залишає собі.

Ірина Сампан: Чим ще можуть займатися безхатченки та отримувати собі на хліб?

Євген Савватєєв: Можливо, в Києві теж варто було б започаткувати подібну ініціативу, як цей журнал. Ми знаємо людей, які могли б і писати, і розповсюджувати.

Перша проблема, яка стоїть перед бездомним — це запах. У Києві є тільки одне місце, де можна помитись — вулиця Лобачевського 8А. Там можна прийняти душ, знайти якісь речі. Іноді бездомні збираються групою, знімають квартиру і там по черзі приймають душ. Але не кожен може здати таку квартиру. Нещодавно до нас зверталась жінка, яка хоче працювати. Ми шукали для неї роботу в одному з київських кафе. У кафе погодились взяти її. Передусім через те, що не було запаху, вона слідкує за собою

Олег Білецький: Наскільки брак документів є проблемою?

Євген Савватєєв: Це одна з найбільших проблем. І відновлення документів — це те, з чим ми стикаємось, чи не на кожній роздачі їжі. Люди часто просять відновити паспорт, знайти довідку, подзвонити родичам на давнє місце проживання.

Олег Білецький: Після комунікацій людям розвиднюється, що ті, хто  у парках щодня — різні люди. У кожного своя історія. Чи готові їх сприймати ті, хто приходить у парк на одну ніч?

Валентина Чабанова: Людські історії — це те, що допомагає бачити людину в кожній людині. Тому ми і хочемо запросити якомога більше людей. Коли ми не знаємо жодного представника особисто, ми можемо щось домислювати. Коли ми знаємо конкретну історію, знаємо людину, яка може розказати щось — це зовсім інше сприйняття.