На кого розрахована путінська пропаганда та як вона працює?

Сергій Стуканов: Які особливості є в російської пропаганди?

Микола Давидюк: Пропаганду важко ділити на сорти. Від ассирійської культури, яка дуже любила возвеличувати своїх керівників, закінчуючи Геббельсом і Путіним, які пропаганду використовують як масмаркет, щоб досягати своїх політичних цілей.

Як і будь-яка інша пропаганда, вона брудна, брехлива і за ціль має політичні впливи або збагачення окремих лідерів.

Сергій Стуканов: На кого вона орієнтована? Це різні аудиторії?

Микола Давидюк: Наприклад, в Німеччині — це російські німці, в Україні — проросійське населення. В деяких країнах намагаються шукати аудиторію через російську мову чи через православіє та колишні агентурні сітки КДБ, які залишилися від Радянського Союзу.

Сергій Стуканов: Які канали впливу?

Микола Давидюк: Медіапростір загалом. У книзі я писав і про продажні еліти. А еліти, які заробили гроші на Газпромі не могли замовляти на весілля чи на день народження українських співаків. Вони замовляли Ксенію Собчак, Тіматі, а потім всі співали «Я уеду жить в Лондон».

Їм було не круто замовляти українських співаків. І створився такий медіапростір, який був на радіо, в телебаченні, газетах і книгах.

Росіяни найбільше із всіх радянських республік інвестували в медіапростір. Частково через ринок, але вони багато інвестували в кадри, техніку, закуповували найкращі студії. Сформувавши, вони могли ним грати.

У них не завжди стоїть ціль, щоб їх підтримували. Найголовніше, щоб ти не підтримував своє. Вони ж самі інвестували в розвиток «шароварщини» в Україні   — їм це підходило, в розвиток націоналістичних правих партій — їм і це підходило, щоб протиставляти, розламувати. Вони працюють дуже хитро, в них нема прямих ударів.

Сергій Стуканов: У нас вже третій рік точиться війна, які тези сьогодні нам закладають стосовно Донбасу і західних областей?

Микола Давидюк: За 25 років можна було збудувати швидкісний потяг Донецьк-Львів, щоб людина приїхала в Львів на Різдво, а потім запросила людей на матч Шахтаря у Донецьк. Це було б вбивство всій пропаганді.

Росії ще зі сталінських часів було вигідно створювати сепаратистські території по республіках, які відійшли. В Україні це був Крим і Донбас. Коли ми здобували незалежність, недолугим українським олігархам треба було здобувати політичні впливи, щоб заробляти гроші. І вони найняли російських технологів, які знали про ці речі. І росіяни кажуть: «Давайте зробимо субетнос, це ваш козир». І в це почали вливати гроші, створювалися субетноси. 

Сергій Стуканов: Значна частина населення України або не вірить в деокупацію Донбасу, або вважає, що це непотрібно. Чому так відбувається і як протистояти таким уявленням, аби відновити цінність соборності?

Микола Давидюк: Цінність соборності — ген громадянина, який повинен зберігатися з ним протягом життя, щоб оберігати та розвивати країну. Насправді, він з’явився в Україні. Коли політичні еліти в Києві здали Крим і це не спрацювало, Донбас пішов за іншим сценарієм. Люди взяли в руки зброю і пішли захищати землю.

Мій рецепт протистояння таким уявленням — багатий освічений українець. Він ситий, задоволений, культурно освічений, який має бажання, плани, любить свою країну і хоче, щоб і його діти, і він тут жили. 

Едуард Лозовий: Навіть в освіченого та заможного українця може виникати дихотомія стосовно ставлення до політичної еліти. З одного боку, потрібно підтримувати владу, бо вона не буде функціональною, з іншого, громадянин знає її зворотній бік.

Микола Давидюк: Українці зараз сидять на шпагаті. Вони патріоти свої країни, хочуть платити податки — і тут така політтехнологічна розтяжка. Аби владу менше критикували, вони придумали: критикуєш нас — працюєш на Путіна. І вийшло так, що в якийсь момент вони самі інформаційно почали працювати на Путіна. 

Сергій Стуканов: Чи навчилися ми протистояти російській пропаганді?

Микола Давидюк: Я вірю, що громадянин сильніший за імперію. Якби я жив в Росії, мені потрібно було б погоджувати, їздити, щоб видати свою книгу. В Україні це набагато простіше: хочеш писати — пиши.