Гість — письменник, філософ, викладач, директор Європейських програм Інтерньюз-Україна Володимир Єрмоленко.
Володимир Єрмоленко: Варто зважати на два аспекти: по-перше, пам’ять про загиблих, чого часом бракувало в радянській інтерпретації Дня перемоги, і друге — це все ж таки перемога над одним із найжахливіших тоталітаризмів 20 століття, ми не маємо про це забувати. Усі народи радянського союзу брали участь в цій перемозі, і нікого не можна применшувати, як, власне, і участь українців в цій перемозі.
Одна з проблем української історії — ми намагаємось придумувати новий погляд на минуле, хоча ми маємо рухатись в розрізі розширення. Очевидно, що в радянську епоху аспект складності Другої світової війни був витіснений, його замінили на поняття «Великої вітчизняної війни». Це не було протистояння Гітлера проти Сталіна, було дуже багато фронтів, і вони були неоднозначні. І ми не повинні применшувати роль Східного фронту.
Сьогодні європейці живуть багато десятиліть без війни. Колись американська письменниця Сюзан Зонтаг намагалась пояснити своїм співвітчизникам, що таке війна в Боснії, чи що таке війна у В’єтнамі. Вона казала, що «не може народ, який давно не мав війни на своїй землі, зрозуміти, що таке війна». У цьому сенсі наш досвід абсолютно інший, ми, на відміну від інших стабільних суспільств, знаємо, що таке війна, оці всі її жахіття. І ця романтизація насильства, яка відбувається у різних куточках світу, у тому числі й у стабільному світі, вона надзвичайно небезпечна.
Мені імпонує гасло «Ніколи знову», яке теж пов’язане з оцим розширенням оцієї української свідомості, зокрема символ червоного маку віддаляє нас від радянської пропаганди. Оце «Ніколи знову» проти «Можем повторить» є два потужні підходи до війни взагалі, які борються у світі. Тобто, розуміння жахів війни та максимальне їх уникнення проти бравади, риторики і політики.
Перша світова війна починалась із романтизації насильства, коли люди були готові йти вбивати, помирати, стріляти, і це все закінчилось появою фашизму, комунізму, нацизму, дуже агресивних ідеологій. Є ознаки того, що цей досвід повторюється у світі. І наша мета, наш голос і наше право — розповідати світу про тортури, вбивства, про жахіття війни, щоб вони про це хоча б знали.
Більшість людей в Україні почуваються нормально, відзначаючи і 8, і 9 травня. Часом ми перебільшуємо непримиренність українського суспільства щодо питань ідентичності пам’яті історії. Українське суспільство набагато більш м’яке, менш радикальне, ніж часом це намагаються показати.
Тим, хто применшує роль 8 травня, роль пам’яті загиблих, Дня примирення, хочу сказати, що сам аспект вшанування пам’яті жертв є дуже важливим із нашого погляду на війну. І це нормально, якщо один день ми присвячуємо пам’яті і згадуванню тих, хто загинув, а другий день темі сили та перемоги.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS