«Плоди Землі»: Ігор та Ніна Гайдай презентують новий фотопроект

Виставка відкриється 1 березня у галереї “Камера”.

Я хотів показати збільшені портерти того, що нас оточує. З них ми вибрали такі, які є звичайними для українців. Ці фотографії для того, щоб люди придивилися до того, що вони тримають щодня в руках, — анонсує виставку фотограф Ігор Гайдай.

Ігор Гайдай: Ідея цього проекту, як і більшості наших з Ніною проектів, дуже проста. Ми полюбляємо дуже прості ідеї, але це не означає, що мова піде про прості рішення або прості речі.

Це будуть портрети овочів та фруктів. Назва проекту «Плоди Землі» — в цьому є якась філософія. Для нас з Ніною це було визнання чудовості створення Світу.

Я все більше сумніваюся, що світ став таким, яким є, завдяки зіткненню якихось елементарних частинок. Мені здається, є певний порядок, за якимись формулами рухаються планети навколо Cонця. Земля обертається і має певні параметри.

Але такі великі загальні речі можна роздивитися. У мене поганий зір і я розглядаю маленькі речі через макрооб’єктив. Я дивлюся на яблуко, і цього мені вистачає, щоб побачити великий світ.

Василь Шандро: Кілька років тому у вас був проект, який стосувався хліба. Ці проекти якось пов’язані?

Ігор Гайдай: Вони пов’язані авторами. Може бути схожим і формальне рішення — вже є певний стиль, загальний підхід до таких тем. Але там хліб — витвір людини, а тут я показую людям природній витвір як споглядач.

Тетяна Трощинська: Як ви обирали «моделей»?

Ігор Гайдай: Це дуже цікаво. Вже більше року я ходжу в магазин, а більше навіть на базар, і роздивляюся все, іноді помічаю, що люди, які продають щось чи перебувають поруч, ставляться до мене трохи з підозрою. Вони не розуміють, що на все, що я купую (навіть просто, щоб поїсти), я дивлюся як на модель.

Василь Шандро: А чи не присутній тут ще й такий сенс, що з такими моделями простіше працювати: вони слухняні, не нервують?

Ігор Гайдай: У якомусь сенсі простіше. Але складності в іншому. Це макрозйомка, і технічно вона складніша. Там є свої закони, наприклад, зафіксувати камеру для звичайної зйомки  — це одне, для макрозйомки — зовсім інше.

Василь Шандро: Чи не свідчить цей ваш проект і про те, що ви розчарувалися в людях, будучи фотографом людей?

Ігор Гайдай: Ні. В останні 15 років я займаюся фотографією в форматі авторських проектів. А проект — це якась ідея, яку я досліджую завдяки фотографії. Тому, окрім людських облич, мене цікавить ще щось, але це не зменшує мою цікавість до людей.

Більше того, я роблю це для людей. Мені хочеться поділитися своїми знахідками. Ці фотографії для того, щоб люди придивилися до того, що вони тримають в руці щодня, можливо, не в кожного є час роздивитися дрібниці і сформувати трохи інший погляд на те, що вони їдять і тримають в руках щодня.

Тетяна Трощинська: Чи були у вас герої, до яких ви поверталися, фотографували у динаміці, коли вони змінюються?

Ігор Гайдай: У мене є до цього потяг. Навіть наш найперший з Ніною проект «Українці. Початок ІІІ тисячоліття». Коли він вийшов, у мене було багато пропозицій продовжити його. Люди побачили, що він непогано виглядає, має який сенс. Але я сказав, що не буду цього робити і переходжу в інший проект, бо не хочу залишатися на ідеї, яку зробив мінімум на 80%, навіть якщо вона не доведена до 100%.

Перша фотографія для «Українців» зроблена в 1996 році, зараз я бачу великі зміни. Діти виросли, дехто з тих, кого я знімав, пішов із життя. Є трохи інша картина. Оскільки мене цікавить час, через людське життя можна на нього подивитися. Тому є ідея зробити такий проект у майбутньому. Мені хочеться зняти і нових людей, бо я бачу, що з’явилося багато нових обличь. Вони мені дуже цікаві, хотілося б це зафіксувати. Але хотілося б і знайти людей, яких я знімав 15-20 років тому.

Василь Шандро: А історія фотографій з Майдану триває? Чи спілкуєтесь ви з тими, кого фотографували?

Ігор Гайдай: Позавчора приїжджав козак Мажа, який був на афішах нашого проекту. Він працює госпітальєром, завжди на фронті. Не зі всіма ми підтримуємо стосунки, але з деякими спілкуємось і сьогодні.

Те, що я повинен був відтворити цих людей, було для мене ясно ще з перших днів Майдану. Але як? Ми з Ніною вирішили, що це буде так: ми знайомилися з людьми, зупиняли їх.

Я — документальний фотограф, тому вважаю, що це в будь-якому сенсі документ. Іноді люди, які не дуже занурені в ці питання, ставлять на протилежні боки постановочну та документальну фотографії. Але вони не знаходяться у протилежностях, просто це інший спосіб. А на фотографіях, де зображені люди, є дата, місце, прізвище та ім’я людини – це документ.