Російська «релігія війни» в Україні вже не працює, — Василь Яблонський

Напередодні Інститут стратегічних досліджень провів круглий стіл в Укрінформ, де наш гість був і спікером і модератором.

Едуард Лозовий: На цьому круглому столі ви почали з того, що Друга світова війна в Росії стала релігією. Про що йшлося?

Василь Яблонський: Будь-який політичний режим потребує певної ідеології. А в Росії ідеології як такої немає, це є таке поєднання православ’я в російському розумінні і ідеології війни, яка перетворюється в релігію. Отже для них важлива перемога в Другій світовій війні, «мочить чеченов в сортірах», потрібно постійно шукати якихось ворогів або фашистів, щоб продовжувати цю лінію від Другої світової війни.

І щоб підживлювати ці міфи, на загальне схвалення виставляється Сталін як переможець у Другій світовій війні, і Путін як переможець всіх теперішніх фашистів.

Останнім часом фашистами для путінського режиму є українці. І постійно вибудовується лінія, що українці — це колабораціоністи, фашисти, а Росія — «воїн світла».

Едуард Лозовий: Ми знаємо про один з російських міфів, що Другу світову війну виграли росіяни, що саме довіра росіян у Сталіна стала першопричиною цієї переможної ходи на Берлін. Ми знаємо інше, що Україна дала 6 мільйонів українців до лав радянської армії, з яких половина загинула на фронтах. Водночас нас називають колабораціоністами. І це, до речі, збігається із певним стереотипом у західній історіографії, де теж Україна — це така територія, яка дала приклади колаборації з німецьким режимом. Як з цим боротися? До кого апелювати?

Василь Яблонський: Боротися з міфами в західній історіографії набагато легше, ніж з російськими. Тому що там є певні міфи, які мусять підживлюватися і все.

Питання колабораціонізму набагато складніше, ніж воно подається в тій же самі російській історіографії. По великому рахунку, в Росії було більше колабораціоністів, ніж в Україні стосовно навіть сталінського режиму. Згадаємо лише засилля заградотрядів для того, щоб стримувати та залякувати людей, і їм було все одно, де загинути, чи біжучи і наступаючи, чи відступаючи від власних кулеметників.

Стосовно колабораціонізму українців. Пройшло 20 рокі між періодом, коли німців зустрічали як визволителів у 1918 році, коли вони прибули на запрошення уряду. Німці були стабілізуючою силою та елементом порядку під час революційних подій в Україні. Я хочу підкреслити, що це на пам’яті одного покоління. І тоді ще комуністична ідеологія не настільки просякла вглиб українського суспільства, щоб сприймати німців, як ворогів. Та й частина українців була противником цього комуністичного режиму, вона готова була шукати будь-які способи, щоб боротися зі Сталіним.

Якщо дивитися з точки зору історіографії на цю проблему, то так — всі українці, які працювали з німцями, є колабораціоністами. А якщо почати з того, що Росія окупувала Україну в 1921-му році, то це боротьба за своє визволення. І ні про яку толерацію з окупантом не може бути і мови.

Коли пояснюєш це на Заході, це нормально сприймається.

Якщо дивитися з точки зору історіографії на цю проблему, то так – всі українці, які працювали з німцями, є колабораціоністами. А якщо почати з того, що Росія окупувала Україну в 1921-му році, то це боротьба за своє визволення

Едуард Лозовий: Наскільки нам потрібно поборювати російський міф про Другу світову у тій частині, коли йдеться про Червону армію та її війну з нацистами? Чи можливо трансформувати його, зменшивши цю домінуючу роль Росії, щоб для світу ми теж були учасниками антигітлерівської коаліції?

Василь Яблонський: Війна в історії зараз мало кому цікава, крім росіян. Тому що росіянам більше нічого протиставити: немає економіки, падає продаж газу і нафти, вони не можуть запропонувати жодних культурних взірців тощо.

Звісно, ми не можемо відкидати участь українців в цій війні, зокрема в лавах радянської армії, але ми не можемо йти шляхом росіян. Святкувати немає що, адже українці потерпали як і від нацистів, так і від комуністів. І ця перемога далася неймовірно величезними зусиллями. Хочу зауважити, що в Німеччині були цілі госпіталі, де лікували німецьких військових з психічними розладами, які не розуміли, чому люди без зброї йдуть з голими руками та однією гвинтівкою на декілька десятків чоловік. Вони ж не знали, що за ними стоять заградотряди.

Нам не можна відкидати цю історію, але й не можна безоглядно сприймати ці речі, тоді нам потрібно буде виправдовувати ці страшні жертви військових та мирного населення.

Ми повинні знаходити в цій війні своє місце, але нікому не повинні доводити, були ми в антигітлерівській коаліції чи ні. Тому що Україні не була державною нацією, вона шукала шляхи здобуття своєї держави.

Ми не можемо відкидати участь українців в цій війні, зокрема в лавах радянської армії, але ми не можемо йти шляхом росіян. Святкувати немає що, адже українці потерпали як і від нацистів, так і від комуністів

Євгенія Гончарук: Чи багато ще в головах українців міфів стосовно Другої світової війни?

Василь Яблонський: В головах українців є дике поєднання: з одного боку — це офіційна історія Другої світової війни, яка вичищалася за радянських часів, з іншого боку — всі пам’ятають за переказами рідних про певні звірства з обох боків. Причому німців вважають за звірів, а росіян — ні. Очевидно, це треба міняти. Наприклад, два моїх діди загинули під час Другої світової війни. Один загинув в квітні 1945 року, а інший загинув в 1944-му році у себе в селі, його розчавили п’яні радянські танкісти, тобто моє ставлення до цієї війни не може бути однозначним.