Шкодую, що не вів щоденника в АТО – один з авторів збірки історій ветеранів

Як школа публіцистики для ветеранів АТО перетворилася на збірку оповідань «Голос війни: історії ветеранів»? Розповідають модератор школи публіцистики для ветеранів АТО Дмитро Лавренчук та Сергій Міщенко, один з авторів збірки.

Євгенія Гончарук: Завтра має бути презентований проект «Голос війни: історії ветеранів», розкажіть про проект, як довго ви йшли вже до презентації повноцінної збірки?

Дмитро Лавренчук: Довго. Півтора роки тому, десь повернувшись з війни, почав. Сама ідея виникла на фронті. Ми зустрілися з працівницею Інтерньюз Вірою Тубальцевою. Було стільки вражень, що неможливо було не хотіти їх викласти. Мені так склалося, що я цим захотів займатися.

Євгенія Гончарук: Тобто виникла кооперація митців-літераторів, які повинні були б допомогти в тому, як це зробити? Як це ремесло опанувати, писання? ЇХ звели вже з бійцями, які хотіли писати?

Дмитро Лавренчук: Перший раз в нас склалося з Анатолієм Дністровим, якого запросив Володимир Єрмоленко, щоб Дністровий відредагував нам стиль, формат. Ми зібрали групу з десятьох ветеранів, провели три заняття. В тексти це особливо не вилилося. Але вилилося в певний медійний резонанс. Через півроку знайшлося фінансування.

Євгенія Гончарук: Сергію, а писали, коли були в АТО?

Сергій Міщенко: Коли був там, це були маленькі пости у Фейсбук, закриті від загального перегляду, лише для обмеженої кількості друзів. Це просто якесь почуття, яке виливалося в два-три абзаци.

Любомир Ференс: Якщо подивитеся на всі ці події з перспективи цих років, ви б по-іншому писали, ніж тоді?

Сергій Міщенко: Я би вів щоденник, обов’язково, тому що пам’ять, це така штука, що воно забувається. Текстів більше, вони назбиралися ще на одну книжку, я думаю, місяці за три вона вийде. Це тільки початок, у що воно виллється надалі, час покаже.

Євгенія Гончарук: Хто були першими читачами, якісь відгуки вони давали вам?

Сергій Міщенко: Є закрита група, в якій я пишу, викладаю, щоб хлопці почитали. Тому що деякі події я пам’ятаю трохи інакше. Якщо там якась значна подія, один каже: я там був, і я там був, ми одне одного не пам’ятаємо. Хочеться порадити хлопцям, ведіть щоденники, це допомагає психологічно, по-друге, по цьому ви будете потім писати історію цієї країни.

Євгенія Гончарук: Оця можливість почути голос війни, на вашу думку, вона потрібна самим військовим, чи можливо потрібна і звичайним українцям?

Дмитро Лавренчук: Для обох. Це для суспільства загалом. Для того, щоб люди розуміли один одного. Ми задумували цей проект разом з Володимиром Єрмоленко та іншими, як можливість до розуміння. Ми ,автори, ветерани, передаємо ті смисли, які народжувалися на війні. Смисли, які людина ніколи не відчує, якщо не побуває на війні. І для того, щоб доторкнутися до цих смислів, і є тексти, які людина, осмислюючи, може відчути. 

Повну версію розмови слухайте у звуковому файлі або у відеотрансляції.