«Громадське радіо»
Які заходи відбуваються в цьому році, запитаємо в Павла Подобєди, історика, співробітника Українського Інституту Національної Пам’яті, який останнім часом їздить з лекціями та розмовами на український схід, а вчора повернувся зі Слов’янська.
В студії працюють журналісти Едуард Лозовий та Василь Шандро
Василь Шандро: Що відбувалося в Слов’янську? Поїздка була приурочена до Дня героя?
Павло Подобєд: Саме так. Поїздка була прив’язана до дати Дня героя. Це була спроба запровадити це свято в громадський дискурс та популяризувати його.
До деокупованих районів я їжджу не так часто, як хотілося б, в основному вони в рамках роботи УІНП. Зокрема, цього річ ми запустили програму, яка має на меті встановити близько 20-ти пам’ятних знаків на честь загиблих учасників України, уродженців деокупованих районів Донеччини і Луганщини, які загинули в боях з російським окупантом на території Донецької і Луганської області.
І власне поїздка в п’ятницю-суботу була присвячена відкриттю першого такого пам’ятного знаку на будівлі Словянської ЗОШ № 13, де навчався бортовий технік, капітан ЗСУ Ігор Грішин.
І відкриття цієї меморіальної дошки стало ще одним приводом для того, щоб налагодити комунікацію з мешканцями Слов’янська. Адже по відкриттю відбулась лекція-бесіда з педагогами і учнями на тематику уродженців Слов’янська в боротьбі за незалежність України.
Це такий історичний місток від подій сьогодення до подій столітньої давнини — розповіді про слов’янців, які воювали в лавах армії УНР.
Василь Шандро: Як сприймався цей історичний екскурс?
Павло Подобєд: Аудиторія сприймала інформацію по-різному: хто із захопленням, хто із відчуженням. Але по очах тих, хто зустрічав те, що ми говорили, із супротивом, було видно, що «залізобетон» несприйняття пробитий.
На цьому заході була присутня також делегація військових. І вони виступаючи на відкритті, говорили, що, не зважаючи на тематику заходу, хочуть бачити дитячі посмішки, за які вони, власне, і воюють.
Василь Шандро: Чи може це свято Дня Героя перерости в червоний день в календарі?
Павло Подобєд: Не думаю, що це свято якось відзначитися на календарі, але це чудова можливість скористатися нагодою, аби вкотре згадати про тих, хто колись воював, і підкреслити значення, вагу та пошану до тих, хто сьогодні воює на передовій. І висловити повагу до тих, про кого дуже часто говорять вже в контексті якогось прогнозу погоди: коли повідомляється суха статистика про втрати, поранених та кількість обстрілів. Адже люди вже сприймають це як щось звичне, забуваючи про те, яка висока ціна сплачується сьогодні за те, щоб ми могли спокійно проживати своє мирне життя.
Едуард Лозовий: Українців часто звинувачують в тому, що ми прославляємо культ мертвих. Чи слід встановлювати пам’ятні дні в дні загибелі наших воїнів, чи не варто б було встановлювати їх в дні перемог?
Павло Подобєд: Це відбувається тому, що для українців наша історія пов’язана з питанням «чому?». Чому так сталось? Чому не всі нагоди були використані? Чому поляки, латиші, естонці, мали період власної державності з 1920 по 1939 рр., а в нас його не було? І аналіз цих питань, напевно, і породив таку кількість певних дат, пов’язаних з жертовними подіями.
Василь Шандро: Чи змінилось сприйняття людей до героїв минулих війн протягом цієї війни?
Павло Подобєд: Кров — це машина часу. Вона відсуває історичні події в небуття. Якщо 5 років назад гарячими були дискусії були про Бандеру і Шухевича, то тепер ці пристрасті охололи. Нова пролита кров актуалізували нові речі.
Для нас питання другої світової війни вже на другому плані, тому що є сучасна війна.
Навіть герої Іловайська для нас вже також відходять в історію, на жаль.