«Громадське радіо»
Свобода слова в Україні та «Свобода слова» на ICTV: Вадим Карп’як про довіру до ЗМІ та про те, до чого йому потрібно звикати у якості ведучого програми.
Андрій Куликов: Як тобі переживалася анонімність?
Вадим Карп’як: Анонімність переживалася тяжко. Коли ти маєш виходити на такий ефір, тобі хочеться протрубити це на весь світ. А не можна. Знало дуже обмежене коло людей. Але інформація все одно проникає. Мене бачили на зустрічах, трактах, і не так складно зіставити, щоб зрозуміти.
Андрій Куликов: Як сприйняли те, що ти пішов на «112»?
Вадим Карп’як: Ми домовилися з «ICTV», що тримаємо це в таємниці до останнього. Це було складно пояснити. Я мусив повідомити керівництву каналу, кільком людям. Аргументація: «чому ти йдеш?» – «я просто йду», — не підходить. Вони знали.
Колектив, з яким я прекрасно працював три роки, не знав, я не міг їм цього сказати. Я сказав керівництву, воно почало тихенько шукати когось на моє місце. Всі інші дізналися, що я йду, фактично в останній момент. А дехто — за кілька днів до виходу. Всі вважали, що раз мене нема, я просто пішов у відпустку.
Євген Павлюковський: Згідно оцінювань ситуація зі свободою слова в країні за останні кілька років дещо покращилася. Чи вважаєш ти, що це дійсно так? І чи це слово стало якіснішим?
Вадим Карп’як: Дуже аморфне поняття: поліпшилася свобода слова, погіршилася. Якщо міряти рейтингами свободи ЗМІ, поліпшилася на 22 пункти, порівняно з минулим роком. Суб’єктивні експерти кажуть, що погіршилася.
Я не почувався у проблемі зі свободою слова і раніше, кілька років тому.
Ту інформацію, яку я хотів мати, я мав. Ті різні точки, які я хотів мати, я мав. Але це, здебільшого, завдяки Інтернету.
Андрій Куликов: На «112» ти вів індивідуальну студію. Тепер працюєш у форматній програмі, яка великою мірою обмежує і рух, треба стояти на певній точці, і, можливо, обмежує свободу висловлювань. Як ти почуваєш себе?
Вадим Карп’як: Є такий момент. Насправді, з рухом навпаки. На «112» я сидів, а тут мені треба вийти, сказати, стати, повернутися туди-сюди. До цієї драматургії мені ще треба звикати.
Євген Павлюковський: А якісь тренування проводиш у цій студії?
Вадим Карп’як: Було три пробні записи по годині.
Євген Павлюковський: Повертаючись до теми свободи слова, тема довіри до цього слова з боку громадян відіграє не останню роль. На твою думку. станом на сьогодні, така довіра зростає?
Вадим Карп’як: Є намагання зафіксувати об’єктивну країну. Згідно з соцопитуваннями КМІС, довіра зростає — близько 35% українців довіряють українським ЗМІ.
ЗМІ — це не абстракція. Це конкретні люди, які цей матеріал написали. І відповідно до цього, я вирішую, варто чи ні читати матеріал цього автора.
Це, швидше, довіра до людини, яка подає тобі інформацію, а не до конкретного ЗМІ.
Андрій Куликов: Що тобі сказав Віктор Пінчук до і після програми?
Вадим Карп’як: Нічого не казав.
Андрій Куликов: А що ти хочеш сказати Віктору Пінчуку?
Вадим Карп’як: Сподіваюсь, у мене не виникне бажання щось йому казати. Якщо у нього не буде бажання мені щось казати з приводу програми, у мене не повинно бути бажання йому щось казати.
Андрій Куликов: Як тобі підслушка?
Вадим Карп’як: Прекрасно. Це такий новий технологічний рівень для мене. Раніше у мене був такий, як у бодігарда, з дротиком, який постійно випадав з вуха. А зараз тримається. Час від часу треба поправляти.
До чого мені справді треба буде звикати, це трошки «скручувати» свою звичку встрягати з гостями в дискусію. Коли я на «112», я один або з напарником проти гостя. І ми мусимо працювати фільтрами, бо інформація, ти повинен ловити людину, якщо інформація не відповідає дійсності. Чи якось захищати, розговорювати.
Тут у мене для цього є гості-експерти. Моя функція — швидше модератор. І правильно поставити вступне запитання і потім дивитися, хто ліпше може розговорити гостя далі.
Андрій Куликов: У першому ефірі «Свободи слова», який провів Вадим Карп’як, були різночитання між учасниками програми та ведучим, зокрема про кількість чиновників, які підлягають люстрації, про те, хто, що сказав. І тобі доводилося встрягати. Наскільки команда готує для тебе допоміжний довідковий матеріал, наскільки ти готуєш його сам? У кого ти можеш попросити підтримку в потрібний момент?
Вадим Карп’як: Є два інформаційні редактори, які постійно готують інформацію про те, що відбувається, а також інформацію по темі програми. Це відбувається до програми. Коли я готую сценарій, наприклад, пригадую: десь 2008-2009 Юлія Тимошенко у якийсь спосіб намагалася обмежити критику членів Кабміну. Мені це треба вставити як приклад. Я прошу інформаційного редактора, і не відволікаючись від сценарію, він мені це знаходить одразу: це було судове рішення, 2009 рік.
Є глибша їхня робота. Коли я прошу довідку на тему і вони готують: наприклад, всі випадки, коли подавали проект постанови у парламенті щодо звільнення Авакова. Під час ефіру є наш продюсер, яка сидить паралельно зі мною у вусі. Коли вона бачить, що мені потрібна інформація (бо у мене нема зворотного зв’язку з нею), вона підкидає мені.
Як би ти не хотів отримати цю правду, якщо людина грамотно буде сповзати, вона сповзе.
Євген Павлюковський: Наскільки важко розговорити людину, яка не хоче відповідати прямо? Чи ти тренувався для цього окремо?
Вадим Карп’як: Погрішу, якщо скажу, що займався з психологами і вивчав серйозно профільну літературу. Це, швидше, інтуїтивний шлях, вміння комунікувати і практичні навички. Якщо людина достатньо тренована (а топ-політики саме такі), вона не дасть відповіді на ваше запитання. Для цього є різні технології, про які я і читав: як люди уникають відповіді на питання.
Ти можеш бути дуже наполегливим журналістом. Але в якийсь момент збоку це виглядатиме навіть смішно. Тут важливо не зациклитися на відповіді на запитання, а переходити до наступного.
Крім того, є такі «фішечки»: ти можеш діяти хитріше, не в лоб. Можеш ставити питання, яке розслабить, потім можеш поставити питання, яке його напружить, а третім ти поставиш те, яке потрібно. І на цьому контрасті людина тобі відповість.