Трансплантація. Наскільки українці готові давати згоду на донорство своїх органів після смерті?

Міфи про донорство органів в ефірі Громадського радіо спростовуватиме журналістка Ірина Заславець, якій пересадка донорського кісткового мозку врятувала життя

Ведучі

Наталя Соколенко

Гостi

Ірина Заславець

Трансплантація. Наскільки українці готові давати згоду на донорство своїх органів після смерті?
https://static.hromadske.radio/2018/06/hr-rh-2018-06-16_zaslavets.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/06/hr-rh-2018-06-16_zaslavets.mp3
Трансплантація. Наскільки українці готові давати згоду на донорство своїх органів після смерті?
0:00
/
0:00

Про це Ірина написала цілу статтю на «Українській правді» з поясненнями і спростуваннями міфів про донорство.

Наталя Соколенко: Розкажіть свою історію?

Ірина Заславець: 9 років тому я захворіла на рак. Це була лімфома. Мене півроку безуспішно лікували в Україні, в мене стався швидкий рецидив, і мені сказали, що єдиний порятунок – це трансплантація кісткового мозку. Я поїхала до Німеччини, де це коштувало 100 тисяч євро. Там попри ризик мене прооперували, давали мені шанс, що я виживу 20% зі 100%, але я вижила.

Абсолютно випадково два роки тому для мене відкрилася тема трансплантології, коли я потрапила на круглий стіл МОЗу щодо теми трансплантації.

Наталя Соколенко: В своїй статті ви пишете, що українці в плані донорства можуть розраховувати лише на індійських та білоруських лікарів. Чому?

Ірина Заславець: Тому що з 2012-го року в країнах Євроспілки була створена організація «Євротрансплант», відповідно, жоден українець ні в Німеччині, ні у Франції, ні в Австрії, як це було до того, не зможе отримати орган через те, що органами обмінюються ці країни лише між собою.

Наталя Соколенко: Чому ми не входимо в цю мережу «Євротрансплант»?

Ірина Заславець: Склалася абсурдна ситуація. Багато хто говорив, що в нас немає закону, яким би дозволялося посмертне донорство, але це неправда. З 1999-го року в Україні ухвалений відповідний закон, але в нас немає бази пацієнтів, які перебувають в очікуванні. Тобто мала бути створена база, мали бути підготовлені трансплант координатори, мала бути створена локаційна мережа. Цього не зробили і почалися політичні маніпуляції, комуністи почали говорити, що людей вбиватимуть тощо, і відповідна система так і не була створена.

І ось ми в травні знову ухвалили закон, і це наша з вами друга спроба підлаштувати всю цю нормативку, щоб з 1-го січня все запрацювало. Адже в нас в Україні помирає десь 3 тисячі людей, яким потрібні органи. Щороку в нас в ДТП гине понад 3 тисячі людей, а одна людина може бути донором п’яти-семи органів. Тобто нам навіть цієї смертності в ДТП вистачило б, аби покрити потребу в Україні.

Нам навіть смертності в ДТП вистачило б, аби покрити потребу в Україні

Наталя Соколенко: Як в законі описана ця процедура? За яких умов можна брати органи в померлих людей?

Ірина Заславець: Був принциповий момент – презумпція згоди чи незгоди. Презумпція згоди – це коли можна вилучати органи у всіх, хто за життя не висловився проти. Презумпція незгоди – навпаки, тільки у тих, хто висловився за. Презумпція згоди є в Білорусі, і в них шалені показники за кількістю донорських органів, там все прекрасно. В Україні все-таки боролися за презумпцію незгоди, начебто люди це краще сприйматимуть.

Відповідно, зараз має створюватися єдина база людей, які висловлюють згоду. Також реєстр тих, які очікують на донорський орган. З Нового року будуть запитувати людей під час отримання паспорту, водійських прав, чи згодні вони, щоб їхні органи після смерті ставали донорськими.

Якщо людина висловлює згоду, її вносять в базу, якщо вона висловлює принципову незгоду, її теж вносять в базу, тільки в іншу. Для чого? Коли в людини діагностують смерть мозку, лікар, який її рятує і розуміє, що вже шансів немає, повідомляє про потенційного донора. Потенційного тому, що ще невідомо ні про згоду, ні про те, чи немає інфекцій в організмі. Трансплант-координатор – анестезіолог – має доступ до реєстру, дивиться, чи людина висловила згоду чи ні. Якщо немає таких даних, він розшукує рідних та проводить з ними бесіду.  Якщо рідні погоджуються, він вносить дані про цього донора у реєстр, і автоматично відбувається пошук пари донора – реципієнта. Бо орган має підійти за групою крові, за розміром, за купою генетичних показників. Відповідно, це має відбуватися автоматично, щоб нікого не звинуватили у якихось підтасовках та спекуляціях.

З Нового року будуть запитувати людей під час отримання паспорту та водійських прав, чи згодні вони, щоб їхні органи після смерті ставали донорськими

Наталя Соколенко: А є якась соціологія чи опитування, наскільки люди готові визначатися – згоден давати в разі смерті свої органи чи не згоден?

Ірина Заславець: Запоріжжя – це єдиний регіон в Україні, де зараз відбуваються трансплантації після посмертного донорства. Тобто там просто лікарі на лікарнях швидкої допомоги не лінуються говорити з рідними. І там з десяти опитаних 8 висловлюють згоду. Інша справа, що багато органів відсіюється через різні хвороби, але там висловлюється згода.

Потім ми з друзями самі для себе проводили таке маленьке соцопитування просто біля метро Арсенальної. Ми підходили до людей і казали, що з 1-го січня вас будуть запитувати, а що б ви сказали сьогодні? І десь 70-80% людей, з якими ми спілкувалися, говорили, що вони погоджуються.

Зараз, аби люди погоджувалися ставати донорами, про це мають говорити політики та відомі люди. Я була в Індії в лікарні відомого доктора-трансплантолога, і там відкрили дошку пошани. Тобто дошка, на ній зірочки, а під кожною зірочкою ім’я і дата смерті. Там як раз зібралися рідні цих донорів, і мені батько з дітьми показали зірочку і сказали, що це зірочка їхньої мами, яка врятувала аж чотири життя. І чоловік каже, що коли вона померла, нам було дуже складно, а коли забирали органи, нам ставало легше, адже ми знали, що вона продовжить жити в інших людях.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.