Трансплантація. Наскільки українці готові давати згоду на донорство своїх органів після смерті?

Про це Ірина написала цілу статтю на «Українській правді» з поясненнями і спростуваннями міфів про донорство.

Наталя Соколенко: Розкажіть свою історію?

Ірина Заславець: 9 років тому я захворіла на рак. Це була лімфома. Мене півроку безуспішно лікували в Україні, в мене стався швидкий рецидив, і мені сказали, що єдиний порятунок – це трансплантація кісткового мозку. Я поїхала до Німеччини, де це коштувало 100 тисяч євро. Там попри ризик мене прооперували, давали мені шанс, що я виживу 20% зі 100%, але я вижила.

Абсолютно випадково два роки тому для мене відкрилася тема трансплантології, коли я потрапила на круглий стіл МОЗу щодо теми трансплантації.

Наталя Соколенко: В своїй статті ви пишете, що українці в плані донорства можуть розраховувати лише на індійських та білоруських лікарів. Чому?

Ірина Заславець: Тому що з 2012-го року в країнах Євроспілки була створена організація «Євротрансплант», відповідно, жоден українець ні в Німеччині, ні у Франції, ні в Австрії, як це було до того, не зможе отримати орган через те, що органами обмінюються ці країни лише між собою.

Наталя Соколенко: Чому ми не входимо в цю мережу «Євротрансплант»?

Ірина Заславець: Склалася абсурдна ситуація. Багато хто говорив, що в нас немає закону, яким би дозволялося посмертне донорство, але це неправда. З 1999-го року в Україні ухвалений відповідний закон, але в нас немає бази пацієнтів, які перебувають в очікуванні. Тобто мала бути створена база, мали бути підготовлені трансплант координатори, мала бути створена локаційна мережа. Цього не зробили і почалися політичні маніпуляції, комуністи почали говорити, що людей вбиватимуть тощо, і відповідна система так і не була створена.

І ось ми в травні знову ухвалили закон, і це наша з вами друга спроба підлаштувати всю цю нормативку, щоб з 1-го січня все запрацювало. Адже в нас в Україні помирає десь 3 тисячі людей, яким потрібні органи. Щороку в нас в ДТП гине понад 3 тисячі людей, а одна людина може бути донором п’яти-семи органів. Тобто нам навіть цієї смертності в ДТП вистачило б, аби покрити потребу в Україні.

Нам навіть смертності в ДТП вистачило б, аби покрити потребу в Україні

Наталя Соколенко: Як в законі описана ця процедура? За яких умов можна брати органи в померлих людей?

Ірина Заславець: Був принциповий момент – презумпція згоди чи незгоди. Презумпція згоди – це коли можна вилучати органи у всіх, хто за життя не висловився проти. Презумпція незгоди – навпаки, тільки у тих, хто висловився за. Презумпція згоди є в Білорусі, і в них шалені показники за кількістю донорських органів, там все прекрасно. В Україні все-таки боролися за презумпцію незгоди, начебто люди це краще сприйматимуть.

Відповідно, зараз має створюватися єдина база людей, які висловлюють згоду. Також реєстр тих, які очікують на донорський орган. З Нового року будуть запитувати людей під час отримання паспорту, водійських прав, чи згодні вони, щоб їхні органи після смерті ставали донорськими.

Якщо людина висловлює згоду, її вносять в базу, якщо вона висловлює принципову незгоду, її теж вносять в базу, тільки в іншу. Для чого? Коли в людини діагностують смерть мозку, лікар, який її рятує і розуміє, що вже шансів немає, повідомляє про потенційного донора. Потенційного тому, що ще невідомо ні про згоду, ні про те, чи немає інфекцій в організмі. Трансплант-координатор – анестезіолог – має доступ до реєстру, дивиться, чи людина висловила згоду чи ні. Якщо немає таких даних, він розшукує рідних та проводить з ними бесіду.  Якщо рідні погоджуються, він вносить дані про цього донора у реєстр, і автоматично відбувається пошук пари донора – реципієнта. Бо орган має підійти за групою крові, за розміром, за купою генетичних показників. Відповідно, це має відбуватися автоматично, щоб нікого не звинуватили у якихось підтасовках та спекуляціях.

З Нового року будуть запитувати людей під час отримання паспорту та водійських прав, чи згодні вони, щоб їхні органи після смерті ставали донорськими

Наталя Соколенко: А є якась соціологія чи опитування, наскільки люди готові визначатися – згоден давати в разі смерті свої органи чи не згоден?

Ірина Заславець: Запоріжжя – це єдиний регіон в Україні, де зараз відбуваються трансплантації після посмертного донорства. Тобто там просто лікарі на лікарнях швидкої допомоги не лінуються говорити з рідними. І там з десяти опитаних 8 висловлюють згоду. Інша справа, що багато органів відсіюється через різні хвороби, але там висловлюється згода.

Потім ми з друзями самі для себе проводили таке маленьке соцопитування просто біля метро Арсенальної. Ми підходили до людей і казали, що з 1-го січня вас будуть запитувати, а що б ви сказали сьогодні? І десь 70-80% людей, з якими ми спілкувалися, говорили, що вони погоджуються.

Зараз, аби люди погоджувалися ставати донорами, про це мають говорити політики та відомі люди. Я була в Індії в лікарні відомого доктора-трансплантолога, і там відкрили дошку пошани. Тобто дошка, на ній зірочки, а під кожною зірочкою ім’я і дата смерті. Там як раз зібралися рідні цих донорів, і мені батько з дітьми показали зірочку і сказали, що це зірочка їхньої мами, яка врятувала аж чотири життя. І чоловік каже, що коли вона померла, нам було дуже складно, а коли забирали органи, нам ставало легше, адже ми знали, що вона продовжить жити в інших людях.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.