У дитині потрібно виховувати гідність, — Л. Денисенко

Напередодні 8-го березня у ранковому ефірі «Громадського радіо» ми говоримо з Ларисою Денисенко. Письменниця, правозахисниця та наша колега розмірковує на тему рівноправ’я в сучасному світі та культивування концептів «жіноче» та «чоловіче» у молодшій та середній школі

Ірина Соломко: Передсвяткового дня ми спеціально хотіли запросити людину, яка є феміністкою, і почути твоє ставлення до 8-го березня.

Лариса Денисенко: Я не знаю, наскільки я відома феміністка, більше я відома як письменниця. Я спостерігаю, як вчителі скачують в Інтернеті сценарій святкування Дня весни. Роздаються віршики специфічного змісту з поділом на жіночі і чоловічі ролі. Жінки — це каструлі, а чоловік вперше взяв віник на день 8-го березня. А далі йдуть конкурси: в кого з дівчат найменша ніжка — її називають Попелюшкою. Як можуть почуватися інші дівчата, котрі «взяли в ріст» у 12-13 років. І це відбувається у київських центральних школах.

Ірина Соломко: Виходить, ярлики ще з такого віку.

Лариса Денисенко: Знаєте, дівчата дуже вразливі. Можу навести приклад моєї мами. Однокласник колись назвав її «жирафою» через довгу шию і вона досі закутує шию хусткою. Це такі «штуки», які ми наче не помічаємо, але вони є. Тато і бабуся казали доні: «Ти в нас зовнішньо не вдалася — то хоч вчися». Неможливо зростати в такому концепті і залишатись нормальною жінкою та розвиватися. Коли твої рідні люди заганяють тебе в такий кут: називають тебе потворою з їхніх суб’єктивних міркувань. Це дуже неправильно.

Ірина Соломко: Чому, саме через стереотипне сприйняття?

Лариса Денисенко: Так, звичайно. Це стереотипне сприйняття, котре ми продовжуємо «вихлюпувати». Якщо взяти Галичину — берегинство і християнство, воно теж формує. Просто воно інше і не таке, як у Києві чи Харкові. Але воно не змінює суті. За тобою закріплений дім, дітонародження. Зупинятися і ділити на сфери у ХХІ ст. неправильно, на мій погляд.

Олена Трибушна: А в мене є зовсім протилежний приклад. Сестра мого знайомого виховує доньку і навпаки, каже їй щодня: «Ти маєш бути гарною, слідкувати за собою». Який тут має бути баланс?

Лариса Денисенко: Виховання — взагалі штука складна. Але ти підтверджуєш те, що кажу я: це мама формує дитину за зовнішніми індикаторними показниками. Ти вродлива — ти, апріорі, щаслива. По-перше, це не завжди так. Ми всі це знаємо. По-друге, робити ставку на щось одне дуже непродуктивно, як скаже будь-хто в бізнесі. Потрібно виховувати в дитині гідність. Зараз, наскільки мені відомо, Міністерство освіти і науки переглядає, з точки зору ґендерної політики, шкільну програму. Краще цього дня поговорити про рівноправ’я: що воно дало нам всім?

Ірина Соломко: Якщо говорити про школу, який твір зі шкільної програми найбільш дискримінаційний?

Лариса Денисенко: Це починається з Абеток, де мама і дівчинка — це квіти і каструлі. Діти — візуали, це абсолютно нормально, вони сприймають картинки. І свідомо чи несвідомо формується цей концепт. Дівчачий світ — це котики, квіти, каструлі; хлопчачий — ракети, машини, глобуси.

Олена Трибушна: Ти сказала, що ми вибороли право носити брюки, їздити на конях, водити автомобіль. Як тобі здається, в Україні ми вже дійшли до того, що фемінізм став неактуальний?

Лариса Денисенко: Можна звернутись до звіту, який презентувала Марія Берлінська стосовно жінок на війні. Про які ми можемо говорити досягнення, якщо поки кваліфікатор військових професій дозволяє жінці тільки бути льотчицею. Велика пошана Надії Савченко, яка свого часу не пішла від Анатолія Гриценка, поки вона не домоглася того, щоб бути військовою льотчицею. Моменти дискримінації або утиску починаються з моменту влаштування на роботу. У законодавстві ми бачимо рівноправ’я. Але чомусь одразу починають питати: «Чи будете ви вагітніти?». Це взагалі приватна сфера і я дивуюсь, що досі повертається язик ставити таке питання.

Ірина Соломко: А якщо говорити про ґендерну рівність-нерівність в українському письменницькому світі?

Лариса Денисенко: Зараз це категорія творчих професій, які дозволяють самостверджуватись без зовнішніх чинників. Але якщо повернутися в першу половину ХХ ст., бачимо, що художниці і письменниці мали проблеми у власних родинах. Для жінок позиціонувався концепт того, що ти пишеш для якогось журналу або на «мильногазетний» конкурс.

Олена Трибушна: Давай поговоримо про фемінізм і жінок у політиці. Як вони себе відчувають?

Лариса Денисенко: Чоловіків там більше, жінок менше — не дотягує до 12%. Є момент закріплення за жінками питомо жіночих сфер, але щось змінюється.