Уперше в сучасній історії України капелани взяли участь у військовому параді до Дня незалежності
У студії Громадського радіо побував Андрій Зелінський – священик Української греко-католицької церкви, член чернечого згромадження «Товариство Ісуса», капелан 36 окремої бригади морської піхоти, один із співзасновників і викладач Української академії лідерства, автор книг.
Василь Шандро: Вчора була знакова подія для капеланів, бо вперше вони повноцінно брали участь в параді. Наскільки це важливий крок із точки зору організації параду та для самих капеланів?
Андрій Зелінський: Навіть із точки зору психології, антропології парад – це дійство релігійне саме по собі, наповнює сенсом важливі людські й життєві виміри, зокрема статус громадянина, легітимує певний рівень відповідальності перед українським суспільством.
Участь у військовому параді капеланів – це вперше в історії незалежної України. Мабуть, один із найважливіших посилів до суспільства в результаті цієї участі – розуміння того, що в Україні з’явився такий інститут військового капеланства. Це справді новина в сучасній українській армії.
Цей процес був тривалим – впродовж усіх років незалежності, співпраця була дуже важкою, але станом на сьогодні працюємо.
Інститут капеланства ефективно функціонує впродовж тривалого періоду часу у демократичних суспільствах, де конституційна норма про розмежування повноважень церкви та держави зафіксована впродовж століть. Однак європейцям це ніяким чином не заважає проявляти турботу держави до духовних потреб громадян, які виконують свої громадянські обов’язки у війську.
Василь Шандро: Ви на війні від самого початку. Чи змінилися за цей час ваші функції, що взагалі змінилося?
Андрій Зелінський: Змінилася Україна, Збройні сили, змінилися функції капелана в Збройних силах. Це вже офіційний інститут, який має чітко визначені компетенції, нормативні орієнтири.
Як правило, коли ми використовуємо термін «капелан», мабуть, вмикається усвідомлення, що капеланство виникло як реакція на бойові дії, російсько-українську війну. Однак інститут капеланства зажди існував. Йшлося, можливо, про ритуальну участь, але існували спроби якось збільшити кількість послуг, які церква, священик можуть надати в Збройних силах чи інших силових структурах.
На початку російської агресії, збройного конфлікту в Україні велика кількість представників українського суспільства запитала себе: «А як я можу відповісти на те, що відбувається, долучитися до боротьби свого народу проти іноземної агресії?»
Велика кількість священиків виїжджала в зону проведення АТО з матеріальною допомогою, пропонуючи одночасно духовні послуги, коли вони були потрібні.
Ми говоримо про період доволі хаотичний, великої невизначеності. Це той час, коли важко якось окреслити функцію капелана – багатьом було важко зрозуміти, що ж відбувається. Але це був час, коли в цьому хаосі в контексті реальних боїв духовна місія капелана виражалася інколи благословенням на конкретний бій, реальною допомогою без участі в збройному протистоянні, духовною підтримкою, інколи працею, допомогою військовослужбовцям на місці. Капелан функціонував і як волонтер, і як духовна особа, і ще, мабуть, можна виокремити й інші функції.
Наступний етап – коли ми говоримо про чергові хвилі мобілізації, з’являються психологічно-соціальні виклики, капелану необхідна була певна компетентність, вміння, навики працювати з людьми в сфері духовності, частково – в сфері психології.
На сьогоднішній день ми говоримо про третій період, коли в зоні проведення операції ООС у нас перебувають професійні військові. У зоні бойових дій сьогодні лише ті, які обрали там перебувати. Як на мене, це вимагає присутності капелана як фахівця.
Василь Шандро: На вашій сторінці у Фейсбуці часто можна побачити світлини з військовими. На світлинах немає цієї градації – ви як священик не відсторонюєте себе від військових. Це ваша позиція – входити в довіру і довіряти?
Андрій Зелінський: Для мене гаслом військового капеланства завжди було і залишається два прості слова: «Бути поруч». Це більше, ніж просто бути в середовищі. На цьому вибудуване й сформоване все християнське богослов’я.
Отже – це увійти до самих глибин контексту, який переживає військовослужбовець, бути поруч у його випробуваннях, у його радощах і смутках – це вже важлива частина моєї життєвої місії.
Василь Шандро: Важко цього досягнути?
Андрій Зелінський: Це потребує років, відваги та мудрості. Відваги, щоб вміти здолати себе й певні статуси, до яких ти звик у цивільному суспільстві, а мудрості, щоб вчитися слухати, бо інколи в священиків професійна деформація – це схильність до того, щоб повчати, а не слухати. У військовому середовищі слід постійно вчитися смиренно слухати, бо нашим хлопцям є чим поділитися.
Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.