Українська література ХХ століття: репресії, «білі плями», перерваність традиції

17 листопада у книгарні «Є» відбулась дискусія з літературознавицею Вірою Агеєвою, істориком Юрієм Шаповалом, літературознавцем Олексієм Сінченком щодо того, чи мають розстріли у Сандармоху аналоги у світовій історії, що знав і чи здогадувався тогочасний світ про розстріли, які були долі сімей арештованих письменників.

«Із усього списку в Сандармосі загинуло близько 500 людей з України, серед них дуже багато росіян, євреїв, але жителів України. Гуманітарна інтелігенція — незначний відсоток — це десятки імен, тому що там були й інженери, колишні державці», — говорить літературознавець, кандидат філологічних наук Олексій Сінченко.

Ірина Славінська: І серед них є концентрація першорядних українських літературних імен.

Олексій Сінченко: Звісно. Але, думаю, цей контекст треба починати бодай з 34-го року, коли в Києві за декілька днів було знищено 38-42 інтелектуали: Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, Кость Буревій. Їх розстрілювали в Жовтневому палаці. Тому, коли ми говоримо і вносимо дату Сандармоху в календарі, питання: чому в центральному місці катувань відбуваються концерти?

Фактично осердям була Інститутська, 5. І більшість гуманітаріїв, розстріляних у Сандармосі (Зерова, Куліша, Підмогильного) везли туди етапом із Жовтневого палацу. Тому тут вони проходили всі катування, знущання, а потім їх локально переміщали в інший простір. Тому питання: чи їх знищили саме в Сандармосі, чи їх вже знищили в 1935 році в Києві?

В Москві, в Ленінграді можна було купувати літературу 20-х. В Україні за це могли посадити

Василь Шандро: Чи була відомою ця подія у світовій пресі поза межами Радянського Союзу?

Олексій Сінченко: Я думаю, це все-така локальна подія в межах колишнього Радянського Союзу. Захід завжди дуже «цікаво» реагував. Більшість із них були лівими, симпатизували радянській владі. Навіть подивитись, як висвітлювався Голодомор — йшлося більше про локальну діаспорну пресу, прописувалося в українських, російських часописах. Але чи вони мали якийсь вплив на, сучасною мовою, західні медіа — це питання.

Василь Шандро: Те, що трапилося в 30-х, абсолютно зруйнувало те, що можна називати літературною традицією?

Олексій Сінченко: Можна розділити це явище на два аспекти. Частина виїхала на Захід. І ця частина зберегла ту культуру. Скажімо, виїхав брат Миколи Зерова. Те, що відбувалося в межах України, було обірване. Тільки завдяки шістдесятникам почалося якесь відродження.

Врешті-решт, залишилися такі постаті, як Максим Рильський, які послідовно лишалися на якійсь позиції. Якщо говорити з тієї інтелігенції, яку залишили живими (Тичину, Бажана), то найбільш порядним виявився якраз Максим Рильський.

Потім багато хто повернувся з таборів і свідчили. Свідчити про те, що відбувалося в таборах, це насправді дуже складно — більшість в’язнів були настільки зламаними, хотіли забути те. Але повернувся Григорій Кочур, Борис Антоненко-Давидович. І Кочур, і Антоненко-Давидович активно включилися і дуже впливали на покоління шістдесятників. І це передавання традиції в такий спосіб існувало.

Ірина Славінська: Ця традиція передавалася усно чи, можливо, в самвидаві, в діаспорі були видані спогади, щоденники?

Олексій Сінченко: Твори митців 20-х років у самвидаві не перевидавалися, там якраз була більш актуальна література шістдесятників. Звісно, офіційно в бібліотеках цієї літератури не було, вона вся була в «спецхронах». Якщо зберігалися якісь твори Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, передмови зазвичай або виривали, або затирали прізвище.

Думаю, основою були приватні бібліотеки. Лесь Танюк купив собі томик Володимира Винниченка в букіністиці в Москві. В Москві, в Ленінграді можна було купувати літературу 20-х. В Україні за це могли посадити.  

Ірина Славінська: Хто були тими посередниками, які підключали покоління шістдесятників до традиції українських 20-х і 30-х?

Олексій Сінченко: Думаю, частково ті, хто залишилися. А частково самі шістдесятники, які шукали якусь традицію — шукали щось, що лежить за межами соцреалізму. Плюс до всього — жива пам’ять. Багато хто з шістдесятників були дітьми вояків УПА або самі брали участь в  цьому протистоянні. Це покоління, яке ще могло пам’ятати, бо це відбувалося з їхніми батьками.

Ми ще не навчені якісно аналізувати тексти і говорити про культуру. Ми більше говоримо про постаті 

Василь Шандро: Що було з родинами репресованих авторів?

Олексій Сінченко: За постановою після арештів 34-го року — виселення за 100 кілометрів від Києва, а потім жорстокіше — виселення за межі України. Випадки були індивідуальні. Скажімо, в дружини Павла Филиповича був психічний зрив, коли його посадили. Вона була в Кирилівській психіатричній лікарні. Коли вийшла, то пішла в НКВД і сказала, щоб її відіслали до чоловіка. Її відіслали — в Караганду на п’ять років. Звідти вона не повернулася і ніхто не знає, що трапилося.

Родину Миколи Куліша просто виселили з дому і п’ять днів вони сиділи під будинком, поки їх не підібрали інші люди. Доньку виключили з консерваторії за два місяці до отримання диплома. 

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.