Ігор Перевертнюк – організатор туру в Україні. Лариса Чебеняк і Наталя Ошукана.
Євгенія Гончарук: Як був утворений цей колектив? Ви активно концертуєте по США та Канаді, але до України приїхали з концертом вперше?
Лариса Чебеняк: Ми вже разом майже 6 років, а перед тим були Ukrainian Women Voices – тільки для жінок. І є така організація в Нью-Йорку, яка приходить до етнічних груп і заохочує їх до співів та танців. І після цих 5 років я і мій чоловік почали цей колектив Ukrainian Village Voices.
Євгенія Гончарук: Де ви берете матеріали?
Лариса Чебеняк: Гурт співає пісні з репертуару гуртів Древо, Кралиця, Божичі, Гуртоправці, також використовують архівні матеріали, які видані на дисках з автентичною українською музикою.
Євгенія Гончарук: Що буде в Києві? Давайте анонсувати.
Ігор Перевертнюк: В Києві вже буде тільки концерт в музеї Івана Гончара. Буде десь близько години їхнього безпосереднього живого співу.
Євгенія Гончарук: Поки ми слухали музику, я здогадалась, що в колективі є люди, які не мають українського коріння. Як вони приходять? Що їх вабить в українській народній музиці?
Наталя Ошукана: Перш за все, їм музика наша сподобалась, коли вони ходили на наші концерти. І вони ніколи не чули такої музики. Я думаю, що крім того, крім музики, наш гурт майже як сім’я, ми подорожуємо разом і організовуємо такі майстер-класи зі співу.
Євгенія Гончарук: Ігоре, у вас були якісь очікування до того, як люди відреагують на концерт? Чи ваші якісь побоювання справдились?
Ігор Перевертнюк: Слава Богу, не справдились. Найбільше, насправді, я боявся, за них безпосередньо, бо в селах бувають різні умови, до яких вони в Америці, можливо не звикли. Але все досить комфортно відбувається. Бабусі дуже раді, їм дивно, що молодь співає. Вони такі щасливі – де-хто навіть плаче. От, наприклад, коли ми поїхали в Крячківку гурт уже співав деякі пісні цього села. І коли весь гурт заспівав для цих бабусь їхні пісні, вони сиділи і плакали від щастя, що це комусь треба. І ця поїздка є дуже унікальна в тому плані, що ці бабусі, до яких ми їздимо – це останні носії традиції. Тобто якщо цих бабусь не стане, в селах цієї традиції не буде. Вся ця традиція вже існує більше формально. Для нас зараз такий час, що треба максимально зібрати все, що ми можемо зібрати, бо у нас і так ця традиція довго жила. Ми ще маємо можливість і щастя чути це в живу.