В українців не залишилось тем, з яких вони не могли б посміятися, — Татуся Бо

Ірина Славінська: Чи особливий український гумор?

Татуся Бо: Звичайно, гумор української людини трошки вайлуватий, добрий багато в чому. Я розумію зараз, що в українців не залишилось тем, з яких вони не могли б посміятись. Все погане вже існує або відбулося. Тому ми живемо прямо зараз, і краще над цим посміятись.

Олексій Бурлаков: Чи є заборонені теми для гумору?

Татуся Бо: Особисто я не сміятимусь з людських фізичних вад. А так українці жартують про все, бо тут або смішно, або ні, як не намагатись.

Олексій Бурлаков: Чи є у нас чорний гумор?

Татуся Бо: Зараз ми вже навіть сміємось над війною.

Ірина Славінська: Чи існує в українського гумору своя типова «фішка»?

Татуся Бо: Їх багато, наприклад, є традиція відкрити щось аж до дна і висміяти це. Ми любимо знаходити щось таємне, розкривати це.

Ірина Славінська: Чи важлива межа між «смішно» і «неполіткоректно»?

Татуся Бо: Звичайно, такі межі існують. Спостерігаючи за жартами в фейсбуці, можу сказати, що ми йдемо подалі від мови ненависті.

Ірина Славінська: Чи можливий аполітичний гумор?

Татуся Бо: Мій гумор побутовий. А жартувати класно з відомих тобі речей. В політиці я вже багато чого не розумію, тому і не можу жартувати на цю тему, бо жарти будуть несмішні чи некоректні.

Ірина Славінська: Як роздивитися смішне в реальності, коли навколо так багато невеселих подій?

Татуся Бо: Можливо, це якийсь дар — вміти чути. Іноді слова просто тобі западають в голову і лягають на душу.

Олексій Бурлаков: Як перебороти негатив та сум навколо?

Татуся Бо:  Ми можемо сконцентруватись на негативі, а можемо згадати щось позитивне, робити приємні речі. На цьому і треба концентруватись.

Ірина Славінська: Як останні події впливають на те, як і про що ми жартуємо? Де для вас Рубікон?

Татуся Бо:  Там, де найбільше сліз. Ми останнім часом дуже багато переплакали, немає жодної людини в Україні, яка би залишилась осторонь подій в нашій країні. Особисто в мене межа неповернення відбулась після того, як моя сусідка поховала руку свого сина — все, що залишилось від нього після Дебальцевого. Після того з’явилось певне розуміння глибин того, що відбувається.

Але і хлопці там на передовій навчились сміятись, їх жарти світлі. Бо головне — знаходити світло в собі.