В Україні відроджується жанр філософського есею, - Оля Гнатюк

У студії Оля Гнатюк – авторка, дослідниця, перекладачка та членкиня журі конкурсу есеїстки імені Юрія Шевельова

Фіналістами цьогорічної премії стали Тарас Лютий («Корабель шаленців»), Андрій Любка («Саудаде») і Тарас Возняк (“О-мовлення місця”).

«Есеїстика – досить місткий жанр, а з іншого боку – досить складний. Есеї – це не нариси, не просто колонки, не публіцистика, не наукові розвідки. Це набагато вільніша, водночас – складніша форма. Нема есею без якоїсь іронії, без «легкого пера», без вільного польоту думки, без глибшої думки – не тільки те, що на поверхні, а те, що відчитується в прихованих контекстах», – говорить Оля Гнатюк.

Ірина Славінська: Які тексти цьогорічних фіналістів, про що вони? Чи можна відчути спільні теми, які бентежать?

Оля Гнатюк: Можна говорити про відродження в Україні жанру філософського есею. Саме від цих джерел есей рухався з ХVІІ століття – від Мішеля Монтеня і від філософських есеїв. Минулого року Вахтанг Кебуладзе за свою книгу отримав першу нагороду – філософ, але водночас надзвичайно «легке перо» – це на смак будь-якому читачеві.

Цього року Тарас Лютий із його «Кораблем шаленців» продовжує цей жанр і ми бачимо певну перевагу філософського есею серед цьогорічних фіналістів. Ми маємо також і Тараса Возняка із його «О-мовленням місця».

Філософський есей, який піднімає найзагадковіші, іноді найболючіші табуйовані проблеми – шаленство, божевілля в культурі, в сакральному світі – це все аналізує Тарас Лютий в своїй книжці

Ірина Славінська: Про яке місто пише Тарас Возняк у «О-мовленні місця»?

Оля Гнатюк: Він пише не про одне місто, але загалом зрозуміло, що Тарас Возняк – львів’янин, галичанин, а отже – йдеться про прив’язаність до міста, а не до сільської місцевості. Але також про означення сенсів міста. Це продовження течії модернізації української культури, тільки в філософському осмисленні.

Те, що мені здається продовженням цього класичного есею, який мені особливо близький, – Андрій Любка із «Саудаде».

Саудаде – це сум, туга, меланхолія, але щось також неймовірно позитивне, з цими відчуттями пов’язане. Це якийсь підйом душі до такого стану, який дозволяє відірватися від дуже приземних речей – бути в них, але трошки відірватися і говорити про щось інше.

«Саудаде» Андрія Любки, як на мене, є піснею про Центральну Європу. Це абсолютно новий голос. І ця Центральна Європа –  частина, яка пов’язана з басейном річки Дунай. Ясна річ, і рідної річки Андрія Любки Тиси. Це вільне плавання тими річками. Андрій Любка дуже любить цей річковий плин і намагається рухатися вздовж цих річок, показувати нам цю Центральну Європу.

Ірина Славінська: Давайте згадаємо постать самого Юрія Шевельова. Для України 2017 року Юрій Шевельов – це нагода згадати про що?

Оля Гнатюк: По-перше, про нього як про великого модернізатора української культури. Про нього як про свідка епохи Розстріляного Відродження.

Це унікальний приклад людини, яка мала тільки почасти українське коріння (батько був етнічним німцем), людини, яка вийшла з російськомовного середовища і стала одним із найвидатніших літературних критиків, есеїстів. Я би сказала, що він батько української есеїстки, тому український ПЕН-центр назвав цю премію іменем Юрія Шевельова.

Після війни Шевельов опинився у Швеції, потім переїхав у США, багато років був пов’язаний із Колумбійським університетом, у 50-ті роки – з Гарвардом.

Це мовознавець світового рівня, водночас – великий модернізатор української літературної критики.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.