Вперше бачу той будинок, ми ніколи там не жили, - Ольга Данилюк

У студії Громадського радіо – Ольга Данилюк.

Тетяна Трощинська: Ольга Данилюк – режисерка. Але впродовж останніх кількох днів у ЗМІ вас частіше представляють дружиною міністра фінансів Олександра Данилюка. Це пов’язано з обговоренням вашого життя на дві країни. То ви живете на дві країни чи на одну?

Ольга Данилюк: Довго я жила між Києвом і Лондоном, але вже майже рік, як я працюю в Києві.

Тетяна Трощинська: Діти залишилися вчитися в Лондоні?

Ольга Данилюк: Так, старший син залишився там на навчанні в школі-пансіоні. Усі учні там в однакових умовах і живуть безпосередньо при школі.

Тетяна Трощинська: За які кошти він має можливість там навчатися?

Ольга Данилюк: Школа виділила йому стипендію. Її призначає сам навчальний заклад. Перед тим вони перевіряють усі документи і враховують також платоспроможність батьків.

Тетяна Трощинська: Тобто, якщо сім’я не дуже платоспроможна, то дитина отримуватиме стипендію?

Ольга Данилюк: Так, школа може допомогти. Вони перевіряють усі документи, які подають батьки. Тому ми несемо відповідальність за те, що вказуємо. Якби вони перевірили і виявилося, що в нас є нерухомість в Лондоні, то нам би відмовили у стипендії.

Тетяна Трощинська: Квартири у Лондоні ви не маєте?

Ольга Данилюк: Ні, не маємо.

Тетяна Трощинська: Звідки тоді з’явилася інформація, що у вас там таки є нерухомість? Навіть адреса названа і вказано, що зареєстрована квартира на Ольгу Данилюк.

Ольга Данилюк: Оце, власне, і цікаво, що ЗМІ у такому масштабі можуть розганяти непідтверджену інформацію. Цієї адреси я не знаю, вперше бачу цей будинок. Ми ніколи там не проживали, навіть не орендували там житло.

Не відстежую що про це пишуть ЗМІ. Мене, щиро кажучи, особливо не цікавить ця інформація. Вже коли ця атака тривала впродовж довгого періоду, то я переглянула що ж саме пишуть.

Тетяна Трощинська: Розкажіть про своє навчання в Лондоні.

Ольга Данилюк: Я закінчила докторантуру Central School of Speech and Drama University of London за спеціальністю «режисура, сучасна драматургія».
Це платне навчання, але маючи дозвіл на постійне проживання я платила за розцінками ЄС, а не за міжнародними. Близько 4 тис фунтів на рік.

Тетяна Трощинська: Ваша сім’я може це собі дозволити?

Ольга Данилюк: На той час – так, ми могли собі це дозволити. У нас життя дуже швидко змінюється і тоді навіть не було часу шукати стипендію. Я тоді була громадянкою України і ще не була громадянкою Британії, а в такій ситуації стипендію знайти дуже складно. Тому завжди розраховую на себе, мені рідко вдавалося щось отримати від держави.

Тетяна Трощинська: Чому те, що зараз відбувається, ви називаєте інформаційною атакою?

Ольга Данилюк: По-перше тому, що цю непідтверджену інформацію підхопили всі канали інформації в Україні. Як я, як людина, яка не володіє тією нерухомістю, можу пояснити що за скани показують ці ЗМІ? Ці документи, як мінімум, мали б якось перевірити.

Звичайно, найкращим способом дискредитувати людину, яка бореться з системою, є зробити її частиною системи. Уся ця інформаційна атака скерована на те, щоб виглядало, мовляв «ти будеш одним із нас, ти будеш такий самий». Вона створена, щоб довести, що ми відповідаємо цьому стереотипу. Ще й так вийшло, що наша дитина вчиться в одній з кращих приватних шкіл Лондона. Але до цього у нас був зовсім інший шлях.

Син навчався спочатку в державній школі в Лондоні, потім два роки вчився в Україні. Справа в тому, що, аби потрапити вчитися в елітну приватну школу, існує ціла система.

Це був і наш тріумф, і тріумф того, що система працює прозоро і чесно

Там дуже високі академічні вимоги і, як правило, там вчаться ті діти, які і до того вчилися у приватних школах. І де кращих учнів готують безпосередньо до екзаменів на вступ до цієї елітної. Ми у цій системі не були. Але йти на екзамени вирішили. Вони відбирають, до речі, лише 13 хлопців на рік. Екзамени тривають три дні. І от на цих екзамен син набрав найбільше балів.

Тетяна Трощинська: Чим ви зараз займаєтеся в Україні?

Ольга Данилюк: Зараз працюю кураторкою театральної лабораторії в Мистецькому арсеналі. Це розвиток нових форм театру. Також займаюся міжнародним напрямком. Хочу розвивати міжнародне співробітництво в галузі театру та культури в Україні.

Тетяна Трощинська: Повернемося до обговорюваного житла, але вже в Україні. Це таки Золоче?

Ольга Данилюк: Наша забудова називається «Товариство луг». Часто з’являється в пресі назва «царське село». Це так місцеві жителі називають цю територію. Золоче розташоване поряд. Де розташований вертолітний майданчик – не знаю, не бачила його.

Тетяна Трощинська: Коли ви говорити про боротьбу з системою, то маєте на увазі свого чоловіка?

Ольга Данилюк: Звичайно. Він часто бере на себе складні завдання і мені часто це не подобається, бо це дуже не вдячна робота. І постійно ставить нас у складні ситуації. З його професійним рівнем, знаннями, працездатністю ми могли б мати набагато спокійніше і забезпеченіше життя, ніж ці «американські гірки».

Тетяна Трощинська: Постійно поруч з іменем Олександра Данилюка виникає слово «відставка». Ви обговорюєте це вдома?

Ольга Данилюк: Я погоджуюсь на будь-який розвиток подій. Відставка, то відставка. Звісно, шкода залишати те, над чим він працював. Він реально живе цією роботою. Але з іншого боку, якщо ти не можеш нічого вдіяти з цією системою, то, напевно, краще її залишити. Найскладніше тут те, що тебе постійно показують не таким, яким ти є.

Тетяна Трощинська: Ви вважаєте себе забезпеченою родиною?

Ольга Данилюк: Все відносно. Ми не є дуже забезпеченою родиною. Чоловік завжди бере багато ризиків, матеріальна частина життя його особливо не цікавить. По натурі він досить аскетичний, у нього немає любові до грошей, до акумуляції фінансів. Можливо, тому він і опинився на державній роботі, бо для нього складні завдання і побудова країни є більшим мотиватором, ніж акумулювання фінансів.

Тетяна Трощинська: Як змінилося ваше життя відколи він на державній службі?

Ольга Данилюк: Змінилося багато. Позитивні зміни у тому, що спілкуємося, зустрічаємося з багатьма цікавими людьми. Часто інформацію отримуємо з перших рук. Тому я розумію чому ця діяльність його приваблює, навіть якщо це дуже складно для сім’ї і проходить по нас рикошетом.
Негатив у тому, що створюють стереотип, який мені зовсім чужий. Я не люблю гламуру, не страждаю любов’ю до розкоші.